Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
вже одягла сукню і розправляє її руками. Ґеорґ за спиною Ризенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.
– Породиста жінка! – каже Ризенфельд, який усе ще не може відлипнути од вікна. – Видно, що справжня дама! Напевно, француженка.
Ліза, наскільки нам відомо, чешка.
– Може, це мадемуазель де ля Тур, – кажу я, щоб ще більше розпалити Ризенфельда. – Я вчора десь тут чув таке ім’я.
– От бачите! – Ризенфельд на мить обертається до нас. – Я ж казав, що француженка! Відразу видно – це je ne sains quoi.[2] Вам не здається, пане Кроль?
– Вам це видніше, пане Ризенфельд.
Світло в Лізиній кімнаті гасне. Ризенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знову притуляється обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вниз вулицею. Ризенфельд дивиться їй услід.
– Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Жінки, які дріботять, – чистісіньке розчарування. Але ця – за неї я ручусь!
При словах «струнка пантера» я швидко п’ю ще одну чарку. Ґеорґ, потонувши в кріслі, беззвучно сміється. Ми свого досягли! Тепер Ризенфельд обертається. Обличчя в нього сяє, як блідий місяць.
– Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!
Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюсь на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко преборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, з заздрістю думаю я.
«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди ледве можуть рухатися. Та Ризенфельда це не турбує. Він наглядів біля стойки жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо втискує її на майданчик своїм пузом. Жінка на голову вища за Ризенфельда і з нудьгою дивиться поверх його голови на залу, прикрашену повітряними кулями. А біля неї кипить Ризенфельд, наче Везувій. В нього ніби вселився диявол.
– А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп’янів? – кажу я Ґеорґові. – Він п’є, як віл!
Це в нас уже п’ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Сподіваюсь, він не притягне до столу оту білу примару, щоб ми ще й її напували.
Ґеорґ хитає головою:
– Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до стойки.
Ризенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.
– Що все це значить у порівнянні з чарами фантазії! – реве він, заглушаючи галас. – Неприкрашена дійсність, це добре. Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба – там було про що помріяти. Така жінка – ви розумієте, що я маю на увазі?
– Цілком, – кричить у відповідь Ґеорґ. – Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика
Щось особливе (