Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
мріями. Ви цього ще не знаєте?
– Ні. Для цього я ще надто молодий.
– Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.
– Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?
Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».
– Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? – питає Ризенфельд Ґеорґа.
– Мабуть, дома. Адже там не світиться.
– Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?
– О, будь ласка!
– Може, ви тим часом покінчите із справами? – кажу я. – Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.
Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає – тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.
V
Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.
Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», – вирішую я і запитую:
– Хочете оглянути нашу виставку?
Вона киває, але відразу ж заперечує:
– Ні, ні, поки що не треба.
– Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.
– Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…
Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.
За хвилину жінка додає:
– Це для мого чоловіка…
Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.
– Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.
– Гарні, тільки…
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
– Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.
– Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
– Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
– Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
– Чому не хоче? – здивовано питаю я.
– Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
– Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? –