Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
з дробовика сіллю.
– Я не кидав тебе, – відповідаю. – Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.
– Де ж ти був?
– Гам, за муром…
«Там, серед божевільних», – ледве не сказав я, але вчасно стримався.
– Чому?
– Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…
– Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, – багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший – холодний, ясний, хоч випий його.
– Мабуть, краще було б мені бути тут, – кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. – Але як же можна випити місяць, Ізабело?
– З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути – лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.
Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.
– Як можна випити його з водою? – питаю.
Ізабела забирає руку.
– Виставляєш уночі за вікно склянку з водою – отак. – Вона простягає руку. – І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.
– Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.
– Не віддзеркалення, а сам місяць. – Ізабела дивиться на мене. – Віддзеркалення… а що це таке?
– Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.
– У всьому з гладенькою поверхнею! – Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. – Справді? Ти глянь!
– Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.
Ізабела скидає черевик і оглядає ногу – вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.
– Що ж, можливо, – каже вона так само ввічливо і байдуже.
– Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, – не ти, а твоє зображення в дзеркалі.
– Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?
– Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.
Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.
– Ти впевнений у цьому, Рудольфе?
– Цілком упевнений.
– А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?
– Вони віддзеркалюють те, що є біля них.
– А якщо біля них нічого немає?
– Такого не буває. Що-небудь завжди є.
– А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?
– Темряву, – кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.
– Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?
– Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло – прокидаються.
Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.
– А коли вони сплять, – питає раптом вона, – то що їм сниться?
– Кому?
– Дзеркалам.
– Я гадаю, їм завжди щось сниться, – кажу я. – Цілісінький день. Їм снимось ми. Але