Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
печиво, з доставкою додому».
– Ризенфельд справді приїде? – питаю я.
– Так, він прислав телеграму.
– А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?
– Побачимо, – відповідає Ґеорґ і зачиняє двері.
II
Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.
– Інфляція! – кажу я. – Ось тут теж вона – і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!
Ґеорґ киває головою, принюхується й затягується бразильською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли він милується нею з сигарою в зубах.
Ми дивимось на цю пишноту, відчуваючи на обличчях сонце.
Сад за домом править нам одночасно й за виставку товарів. Там вишикувались надгробки, ніби рота бійців на чолі із струнким лейтенантом – чорним обеліском, що зайняв пост біля самих дверей. Це та сама річ, яку я радив Генріхові продати, – найдавніший пам’ятник фірми, її прикмета і чудовисько несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковика й цементу – пам’ятними для бідняків, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, залишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, уже на цоколях, однак все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай у смерті, коли не зміг у житті. Таких пам’ятників ми продаємо більше, ніж зовсім простих, і невідомо, чи це запізніле честолюбство родичів померлого слід вважати зворушливим чи безглуздим. Потім стоять надгробки з пісковика, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Ці речі вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. Їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, котрі мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи – дрібні чиновники, яким завжди доводиться показувати з себе більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат з стоячими комірцями, що невідомо як умудряється ще проіснувати тепер, коли підвищення платні весь час відстає від інфляції.
Але всі ці пам’ятники – то ще дрібнота. Тільки за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані з одного боку – спереду гладенькі, з боків і ззаду грубо обтесані, цоколь теж з усіх боків необроблений. Це товар для заможнішого середнього стану – роботодавців, комерсантів, власників більших крамниць і, звичайно, для мужніх невдах – вищих чиновників, яким, так само як і дрібним, щоб не принизити своєї гідності, доводиться витрачати на смерть більше, ніж вони заробляли за життя.
Однак аристократами надгробків є поліровані з усіх боків велетні з мармуру та чорного шведського граніту. В них кожна стінка, незалежно від того, видно її чи ні, відполірована до блиску, навіть цоколі гладенькі, причому