Ніч у Лісабоні. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
освітлена слабо, і мене впізнати було б нелегко.
Біля вівтаря, оповитий хмарою диму, походжав священик у сяючій парчі, навколо нього прислужники в червоних сутанах та білих накидках розмахували димними кадильницями. Я слухав орган і хор півчих, і тут мені здалося, ніби і в соборі я бачу ті самі захоплені обличчя, що й на площі, тих самих людей, які, здавалось, перебували в якомусь безпам’ятному сні з розплющеними очима, сповненими сліпої віри та бажання безпеки й безвідповідальності. Тут усе здавалось лагіднішим, ніж там, надворі; але ця релігія любові до Бога і ближнього не завжди була така лагідна; в похмурі століття Середньовіччя і вона попила немало крові. Коли її вже не переслідували, вона сама почала переслідувати своїми вогнищами, мечем і тортурами. Колись у таборі брат Гелен пояснював мені, сміючись: «Ці методи ми запозичили у вашої Церкви. Ваша свята інквізиція з її катуваннями в ім’я Бога навчила нас, як треба поводитися з єретиками. Ми навіть ще й не такі суворі – спалюємо живцем лише в окремих випадках». Коли він мені це казав, я саме висів, розіп’ятий на хресті, – то була одна з невинних форм добування імен у в’язнів.
Священик біля вівтаря підняв золоту дароносицю і благословив юрбу. Я сидів тихо й непорушно, але в мене було таке відчуття, ніби я пливу в приємно теплому потоці диму, втіхи і світла. Потім почали співати останній хорал: «В цю ніч ти будь заступником і охоронцем…» Я ще дитиною співав це саме, і тоді для мене здавалась небезпекою темрява ночі – а тепер… світло.
Люди почали виходити з собору. Я ще мав чекати хвилин п’ятнадцять і тому прослизнув у куточок біля одної з товстих колон, що підтримували склепіння.
І в ту мить побачив Гелен. Спершу я побачив її як свого роду вир у потоці людей, що прямували до виходу. Хтось пробирався проти потоку, розштовхував людей і просувався поміж ними вперед. На мить я побачив ясне, гнівне й рішуче обличчя і подумав, що та жінка щось забула в соборі. Я не одразу впізнав її, бо не сподівався її там зустріти. І лише коли вона вже пройшла трохи повз мене, де людей було менше, по тому як вона піддала плечем, пробираючись уперед, я побачив, що то вона. Для неї, здавалось, ніде немає перешкод. Вона прослизнула поміж людьми і зразу ж по тому зупинилась у широкому, майже безлюдному центральному проході, перед свічками й темними червоно-синіми шибками високих романських вікон: тепер уже тоненька, маленька і якась самотня, покинута.
Я підвівся, щоб перехопити її погляд. Кивнути їй не наважився. Ще було надто багато людей у соборі; а в церкві така поведінка привернула б увагу сторонніх. «Вона жива! – передусім промайнуло в моїй голові. – Не вмерла і не хвора!» Дивно, що в нашому становищі люди завжди спершу думають про це! Нас чомусь вражає звичайний факт, коли що-небудь не змінилось, коли хто-небудь і досі живий.
Вона пішла далі, на хори. Я протиснувся між лавами й попрямував за нею. Біля лави святого причастя Гелен зупинилась. Уважно оглянула всіх людей, які ще стояли навколішки між рядами лав, потім поволі пішла проходом назад. Я зупинився. Вона так сподівалась побачити мене десь