Ніч у Лісабоні. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
відповідальності. Весь тягар спав з моєї душі.
Шварц повернув до мене голову:
– Ви розумієте, що я хочу сказати? Бо я весь час повторююсь і суперечу сам собі.
– Думаю, що я вас розумію, – відповів я. – Можливість самогубства – це така милість, яку надто рідко усвідомлюють. Вона створює у людини ілюзію свободи волі. І ми, мабуть, вдаємось до самогубства частіше, ніж нам здається. Ми тільки не усвідомлюємо цього.
– Ото ж бо і є! – пожвавішав Шварц. – Якби-то ми це усвідомлювали як самогубства! Тоді б ми мали здатність воскресати з мертвих. Ми могли б жити кілька разів спочатку замість носити на собі виразки досвіду від однієї кризи до другої і кінець кінцем остаточно загинути.
Звичайно, цього я не міг пояснити Гелен. Та й потреби такої не було. Раптом я з полегкістю відчув, що все це зайве. Навпаки: я зрозумів, що пояснення тільки заплутало б наші стосунки. Вона, певно, хотіла, щоб я сказав, ніби повернувся заради неї; але моя нова прозорливість підказувала мені, що в цьому криється моя загибель. Тоді минуле навалиться на нас з усіма своїми аргументами вини, втраченого щастя й ображеної любові – і ми вже не виплутаємось ніколи. Гелен стояла переди мною (ворог, готовий накинутись) з любов’ю і знанням моїх дошкульних місць. Мої позиції були настільки невигідні, що я не мав ніяких шансів на перемогу. І якщо в мене досі було рятівне почуття смерті, то тепер мені б судилося болісне моральне здихання – уже не смерть і воскресіння, а остаточне знищення. Жінкам нічого не слід пояснювати; з ними треба діяти.
Я підійшов до Гелен. Доторкнувшись до мого плеча, я відчув, що вона тремтить усім тілом.
– Чого ти приїхав? – запитала вона ще раз.
– Я вже забув чого, – відповів я. – Гелен, я голодний. Я цілий день нічого не їв.
Біля неї на маленькому розписному італійському столику стояло в срібній рамочці фото незнайомого мені чоловіка.
– Це нам ще потрібне? – спитав я.
– Ні, – відповіла Гелен, трохи спантеличена моїм запитанням. Взяла те фото і сховала до шухляди.
Шварц поглянув на мене й осміхнувся.
– Не викинула його, – сказав він, – і не порвала. Поклала до шухляди. Вона могла, якщо захоче, знову вийняти його звідти й поставити на місце. Не знаю чому, але той жест захопив мене. П’ять років тому я не зрозумів би її, влаштував би їй сцену. А тут вона одним жестом розрядила ситуацію, яка могла стати помпезною. Ми терпимо гучні слова в політиці, але не визнаємо їх у почуттях. На жаль, ще ні. А було б краще навпаки. У французькому жесті Гелен проявилось любові не менше; в ньому тільки була жіноча обачність. Колись я розчарував її, то чого б це вона мала одразу повірити мені знову? Зі свого боку, і я не даремно довгий час прожив у Франції; я не питав її ні про що. Та й про що було питати? Які я мав на те права? Я засміявся. Це її спантеличило. Потім її личко проясніло, і вона теж засміялась.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу