Ніч у Лісабоні. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
я, коли нікого поблизу не було, пошепки повторював уявний діалог; різким голосом: «Шварц!» – і, в ту ж мить схопившись на ноги, відповідав: «Це я!»; або ще крякав: «Прізвище!» – і зразу ж, як автомат, белькотав: «Йозеф Шварц, народився в Вінер-Нойштадті 22 червня 1898 року». Навіть вечорами, перш ніж лягти спати, я тренувався. Боявся, що коли-небудь поліцай серед ночі розбудить мене, а я відповім не так, як слід. Своє попереднє прізвище я прагнув забути. Мати фальшивий паспорт – це не те, що не мати ніякого. З фальшивим паспортом небезпечніше.
Невдовзі я продав обидва малюнки Енгра. Виручив за них, правда, менше, ніж сподівався, але тепер у мене зненацька з’явились гроші – і більше, ніж доводилось їх бачити довгий час перед тим.
Потім якось уночі у мене зародилась думка, якої я вже не міг позбутись: а чи не можна мені з цим паспортом поїхати до Німеччини? Він майже законний – і чого б це в кого-небудь на кордоні виникла підозра? Тоді б я знову побачився з дружиною. Міг би позбутися страху за її долю. Я міг би… – Шварц поглянув на мене. – Та ви, певно, знаєте це почуття! Звичайнісінький емігрантський колер. Спазми в шлунку, в горлі і в мозку. Те, що ти всі п’ять років намагався затоптати в землю, забути, обминав, немов чуму, знову постає перед тобою: смертельно небезпечні спогади про щасливе минуле, рак душі для емігранта!
Я намагався звільнитись від тієї думки. Як і раніше, тікав до картин миру і спокою, до Сислея, Піссарро та Ренуара, годинами просиджував у музеї – тепер вони справляли на мене протилежний вплив. Картини вже не заспокоювали мене, вони почали нагадувати мені вітчизну, ще не спустошену коричневою чумою, вечори в провулках, де через мури звисав пахучий бузок, золотаві сутінки старого міста, його зеленкуваті церковні бані, навколо яких линуть ластівки, – і мою дружину; вони кликали мене туди, вимагали діяти. Людина я посередня, ніяких особливих якостей не маю. Прожив з дружиною чотири роки як водиться: без сварок, пристойно, але ж і без великої любові. Після перших місяців наше спільне життя стало тим, що звичайно називають щасливим шлюбом, – відносини двох людей, які зрозуміли, що взаємна повага є основою мирного співжиття і родинного затишку. Ми не шкодували за тим, про що мріяли колись. Так, принаймні, здавалось мені, Ми були розумними людьми. І сердечно любились.
Тепер же враз усе змінилось. Я почав картати себе за таке посереднє шлюбне життя. За те, що змарнував його. В ім’я чого я жив? І що робив тепер? Я сховався від світу і ледве що животів. Скільки це ще триватиме? І чим усе скінчиться? Почнеться війна, і Німеччина, певно, переможе. Вона єдина з усіх держав завершила озброєння. Що тоді станеться зі мною? Куди мені заповзти, якщо я встигну врятувати своє життя? В якому таборі мені судилося згинути від голоду? Біля якого муру мене порішать пострілом у потилицю, якщо мені пощастить померти без катувань?
Ось так паспорт, який мав принести мені спокій, доводив мене до розпачу. Я бродив по місту, поки від утоми починав хитатись; але спати не міг, а коли вдавалось заснути, ті видіння знову будили мене. Мені снилось, ніби я бачу дружину в підвалі гестапо, мені вчувалось, ніби десь