Ніч у Лісабоні. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
п’ятилітньої перерви зіткнувся з усім, що для мене було втіленням гидоти. За минулі тижні я часто намагався уявити подібну зустріч, але в дійсності все вийшло інакше. Не голова реагувала, а весь мій організм: шлунок наче перетворився на камінь, а рот – на рашпіль.
Єгер і штурмовики завели розмову про якусь вдову Пфунднер. Певно, то була досить весела вдовиця, бо ті троє згадали кілька її любовних історій. Невдовзі мої супутники почали снідати. Вони взяли собі в дорогу бутерброди з шинкою.
– А куди ви путь держите, пане сусідо? – запитав мене єгер.
– Назад до Брегенца, – відповів я.
– Ви не тутешній, правда ж?
– Я у відпустці.
– А звідки ж ви самі будете?
На секунду я завагався. Якщо сказати їм – з Відня, як записано в моєму паспорті, ті троє можуть помітити, що в моїй мові не відчувається віденського діалекту.
– З Ганновера, – сказав я. – Я живу там уже понад тридцять років.
– З Ганновера! Далеченько забилися.
– Та не близько. Але ж під час відпустки не сидиться вдома.
Єгер засміявся.
– Та й то так. На чудову погоду ви поспіли.
Я відчував, що в мене сорочка прилипла до тіла.
– Чудово, це правда, – погодився я, – але так жарко, ніби вже справжнє літо.
Троє моїх сусідів знову заходились перемивати кісточки вдови Пфунднер. Через кілька станцій вони зійшли з поїзда, і я лишився в купе сам. Поїзд саме проходив серед найпрекрасніших краєвидів Європи, але я майже нічого з того не бачив. У мене раптом почався жахливий приступ каяття, страху і розпачу. Я не міг простити собі, що перейшов кордон. Закляк у своєму кутку і невидющими очима дивився у вікно. Виходило, ніби я потрапив у пастку і сам за собою захлопнув двері. Разів з двадцять я поривався зійти з поїзда, щоб уночі повернутись до Швейцарії.
Проте я цього не зробив. Моя ліва рука весь час стискала в кишені паспорт покійного Шварца, наче він міг додати мені сили. Я переконував себе, що тепер однаково, буду я довше чи ні поблизу кордону, і що для мене безпечніше від’їхати вглиб країни. Я вирішив їхати всю ніч. В поїзді менше цікавляться документами, ніж десь у готелі.
В паніці людина завжди вважає, ніби всі прожектори спрямовані на неї і весь світ тільки тим і живе, щоб розшукувати її. У мене було таке відчуття, наче кожен орган мого тіла прагнув діяти самостійно: ноги хотіли утворити своє тремтяче царство, руки не знали нічого іншого, як тільки захищатись і битись, і навіть губи та рот лише насилу могли стримати невиразний зойк.
Я заплющив очі. Відтоді, як я лишився в купе сам, спокуса піддатись паніці стала більшою. Але я знав, що кожен сантиметр поступки тепер виросте до метра, коли я дійсно потраплю в небезпеку. Я говорив собі, що ніхто мене не шукає; що тутешній режим цікавиться мною не більше, як жменею піску в пустелі; і що ніхто нічого підозрілого в мені не побачить. Так воно й було. Я мало чим відрізнявся від людей навколо себе. Білявий арієць походить з німецької легенди,