Сонячний Птах. Уилбур СмитЧитать онлайн книгу.
вад, і я давно перестав про неї думати.
Лорен знову засміявся, але з відтінком того неспокою, який завжди охоплює його, коли я рухаюся надто швидко або виявляю силу своїх рук. Він нахилився наді мною й розігнув мої пальці, що загрузли в його передпліччі.
– Пробач – я тобі зробив боляче? – запитав я, послабивши хватку.
– Ні.
Але він розтирав своє передпліччя, коли підійшов до панелі приладів і вимкнув проектор, потім натиснув на вимикач у стіні, й ми стояли й кліпали очима, дивлячись один на одного в яскравому електричному світлі.
– Мій маленький єврейський гномику, – усміхнувся він. – Ти мене не одуриш. Ти так хвилюєшся, що намочив у штани.
Я подивився на нього, засоромлений силою свого нервового зриву, але досі схвильований і збуджений.
– Де це, Ло? Де ти знайшов цю картину?
– Я хочу, щоб ти спочатку визнав мою знахідку. Піди на ризик бодай один раз у житті. Я хочу, щоб ти мені сказав «так»… А потім і я скажу тобі щось іще, – піддражнив мене він.
– Ну, гаразд. – Я відвів погляд убік, добираючи слова. – На перший погляд, твоя знахідка здається цікавою.
Він відкинув назад велику голову з золотавим волоссям і гучно зареготав.
– Ти маєш сказати мені щось переконливіше. Спробуй-но ще.
Його регіт я витримати не можу, й відразу засміявся й сам. Хоч я чудово усвідомлював, що мій пташиний сміх був майже нечутний на тлі його реготу, лункого, мов іржання жеребця.
– Мені здається, – засопів я, – ти, схоже, знайшов те, що ми давно шукаємо…
– Ти мій розумник! – заволав він. – Мій чудовий маленький розумник!
Минуло чимало років, відколи я бачив його таким. Урочиста маска банкіра спала з його обличчя, усі турботи фінансової імперії Стервесантів були забуті в цю мить обіцянки й тріумфу.
– А тепер скажи мені, – запитав я благальним голосом, – де ти його знайшов?
– Ходи зі мною, – сказав він, і ми підійшли до довгого стола під стіною.
На ньому була приколота на зеленому сукні велика мапа. Стіл був високий, і я швидко заліз на стілець і нахилився над ним. Тепер я був майже на одному рівні з Лореном, який стояв поруч зі мною. Ми уважно роздивлялися мапу.
– Аеронавігаційна зйомка серії А. Південна Африка. Мапа номер п’ять. Ботсвана й Західна Родезія.
Я швидко її оглянув, шукаючи якоїсь позначки, – можливо, хрестик або риску, зроблену олівцем.
– Де вона? – запитав я. – Де?
– Ти знаєш, що я маю двадцять п’ять тисяч квадратних миль мінеральних концесій тут, на південь від Мона…
– Не мороч мені голову, Ло. Не намагайся продати мені акції компанії «Стервесант мінерал». Де воно, в біса, є?
– Ми побудували тут посадкову смугу, на яку можуть сідати реактивні «ліри». Її щойно закінчено.
– Це не може бути так далеко на південь від золотих копалень.
– Воно й справді не так далеко від них. Відсунься назад, ти пошкодиш собі що-небудь.
Він вочевидь утішався, мордуючи мене.
Його