Сонячний Птах. Уилбур СмитЧитать онлайн книгу.
двигунів.
– Скажіть пілотові, нехай підіймає літак у повітря, – наказав Тимоті. – Відведіть доктора в радіорубку.
Мене протягли по усьому проходу. Струсивши віями кров з очей, я побачив побілілого інженера та його чорношкіру наземну команду – ті лежали зв’язані без верхнього форменого одягу, яким банда скористалася для маскування, та з кляпами в роті під стінкою фюзеляжу.
Мене брутально посадили на стілець в радіорубці й зв’язали так туго, що мотузки боляче врізалися в тіло. Моє обличчя розпухло й заніміло, а смак власної крові пахнув металом у роті.
Я обернув голову й подивився в кабіну. Роджер ван Девентер сидів за пультом управління. Під припухлим оком у нього красувався мертвотний синець, його підбите сивиною волосся було скуйовджене, а обличчя – бліде й нажахане. Один із нападників стояв за його спиною, впираючи дуло автоматичного пістолета йому в потилицю.
– Злітайте, – наказав Тимоті. – Дотримуйтеся всіх звичних процедур. Ви мене зрозуміли?
Роджер нервово кивнув головою. Мені стало шкода його, я зрозумів, що він не герой по натурі.
– Пробачте, докторе, – спробував він пояснити мені ситуацію. – Вони схопили мене в ту мить, коли я ступив на борт. – Уся його увага була спрямована на те, щоб вивести великий літак на ще темне злітне поле. Він не дивився на мене. – Я не мав жодного шансу.
– Усе гаразд, Роджере. Я теж потрапив у пастку, – відповів я йому хрипким голосом. – Мені лише пощастило дати доброго прочухана двом із них.
– А тепер, будь ласка, годі базікати, докторе. Містер ван Девентер мусить зосередитися на тому, щоб успішно злетіти, – застеріг мене Тимоті, і я спрямував на нього погляд, сповнений такої гострої ненависті, яку я тільки міг видобути зі свого занімілого обличчя.
Роджер запитав про дозвіл злетіти й одержав його, і зліт відбувся звично, без жодних проблем. Напружені й стривожені чорні обличчя розслабилися, й пролунало кілька нервових смішків.
– Летіть курсом на Ботсвану, – наказав Тимоті Роджеру. – Коли ви перетнете кордон, я назву вам новий курс.
Роджер скуто кивнув головою, автоматичний пістолет досі впирався йому в потилицю. Я намагався оцінити силу банди і вже сформулював робочу гіпотезу про їхні мотиви. Окрім Тимоті та вісьмох, які напали на мене, було ще п’ятеро. Ті, які схопили й стерегли Роджера та команду наземного обслуговування. Пораненого чоловіка та двох нападників, яких я покалічив, поклали на підлогу у вантажному відсіці. Двоє дівчат доглядали їх, обидві з інституту, вони прилаштували одному з поранених шину й поміняли закривавлені бинти.
Поки я на них дивився, учасники банди перевдягалися з цивільного одягу в камуфляжну форму військових парашутистів. Я побачив нашивки із червоною зіркою на плечах, й останні мої сумніви розвіялися. Я обернув голову. Тимоті дивився на мене.
– Так, докторе. – Він кивнув головою. – Ми солдати свободи.
– Або ті, хто несуть темряву, – залежно від того, як на це подивитися.
Тимоті