Тріумфальна арка. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
як? – спитав він. – Приємно вперше підвестися з ліжка?
Дівчина глянула на нього, тоді у вікно, на сірий, похмурий день і знов перевела погляд на нього.
– Погана погода, – сказав Равік.
– Та ні, – відповіла вона. – Для мене гарна.
– Чому?
– Бо не треба виходити надвір.
Вона сиділа зіщулена в кріслі, накинувши на плечі дешеве ситцеве кімоно, худенька непоказна істота з зіпсованими зубами, – але для Равіка тієї хвилини вона була краща за Єлену Троянську. Була клаптиком життя, яке він урятував своїми руками. Щоправда, пишатися не дуже було чим, адже недавно він одну втратив. Наступну також, певне, втратить. Зрештою, він втратить їх усіх, і себе самого теж. Але ця поки що врятована.
– Розносити капелюшки в таку погоду не велика втіха, – сказала Люсьєка.
– А ви розносили капелюшки?
– Так. У мадам Ланвер. В ательє на авеню Матиньйон. До п’ятої години ми шили. А потім треба було рознести клієнткам коробки. Тепер пів на шосту. Якраз у цей час я бігала з капелюшками. – Вона знов глянула у вікно. – Шкода, що дощ перестав. Учора було краще. Дощ лив як із відра. А сьогодні комусь доводиться бігати.
Равік сів навпроти неї на підвіконня. Дивно, подумав він. Сподіваєшся, що людина, яка уникла смерті, буде безмежно щаслива. А такого майже не трапляється. Ось і ця дівчина теж. Із нею сталося невеличке диво, а її тішить лише одне: що можна не виходити на дощ.
– Чого ви прийшли саме в цю клініку, Люсьєно? – спитав він.
Вона насторожено глянула на нього.
– Мені про неї сказали.
– Хто?
– Одна знайома.
– Хто саме?
Дівчина завагалася.
– Вона також була тут. Я провела її сюди, до самих дверей. Тому й знала адресу.
– Коли це було?
– За тиждень переді мною.
– Це та, що померла під час операції?
– Так.
– І ви однаково прийшли сюди?
– Прийшла, – байдужим голосом відповіла Люсьєна. – А чому ж ні?
Равік не сказав того, що хотів сказати. Він дивився на її дрібне, холодне обличчя. Колись воно було ніжне, а життя так швидко зробило його твердим.
– А перед цим ви були і в тієї самої акушерки? – спитав він.
Люсьєна не відповіла.
– Чи в того самого лікаря? Можете спокійно мені сказати. Я однаково їх не знаю.
– Спершу була Марі. На тиждень раніше. На десять днів.
– І ви пішли туди, хоч знали, що сталося з Марі?
Люсьєна здвигнула плечима.
– А що я мала робити? Довелося йти на ризик. Іншої я не знала. Дитина… куди б я ділася з дитиною?
Вона дивилась у вікно. На балконі навпроти стояв чоловік у шлейках і тримав над головою парасольку.
– Скільки мені ще лежати, докторе?
– Тижнів зо два.
– Цілих два тижні?
– Це недовго. А що?
– Треба грошей та й грошей.
– Може, пощастить виписати вас на кілька днів раніше.
– Ви думаєте, я зможу стільки заплатити? В мене мало грошей. Страшенно дорого – за