Тріумфальна арка. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
чутливі, я вже знаю. Кому сподобається кімната, коли зі стіни на нього гордовито дивитиметься його смертельний ворог, намальований яскравими фарбами, та ще й у позолоченій рамі? Хіба не правда?
– Правда. На сто відсотків. Господиня обернулася до хлопця.
– Постав сюди портрети, Адольфе. Ні, краще постав їх рядком під ту стіну проти світла, щоб було видно.
Коридорний щось буркнув і заходився виставляти портрети.
– А що ви тепер повісите в кімнатах? – поцікавився Равік. – Оленів, краєвиди, виверження Везувію тощо?
– Хіба як не стане давніх портретів. Я переважно вивішую їх.
– Яких давніх?
– Ну, що раніше тут висіли. Тих, що їх ті панове полишали, коли вернулися до влади. Ось вони.
Господиня показала на ліву стіну коридору, де хлопець уже виставив рядком нові портрети, якраз навпроти тих, що їх повиносили з кімнат. Там були два портрети Маркса, три портрети Леніна, з яких один був наполовину заліплений папером, кілька малих, оправлених у рамці чорно-білих портретів Негріна та інших керівників республіканської Іспанії, портрет Троцького. Вони були непоказні, жоден із них не вигравав барвами, орденами та емблемами, як помпезні Альфонси, Примо де Ривери і Франко під правою стіною. Два світи мовчки дивились один на одного у тьмяно освітленому коридорі, а між ними стояла господиня французького готелю, обдарована тактом, досвідом та іронічною мудрістю свого народу.
– Коли ті панове вибралися, я їх приховала, – мовила вона. – У теперішні часи уряди довго не тримаються. Самі бачите, що я не помилилась. От тепер вони мені й пригодяться. В готельній справі треба дивитися далеко вперед.
Вона показала коридорному, де який портрет повісити. Троцького господиня відіслала назад у льох, він їй видався надто непевним. Равік оглянув той портрет, що був наполовину заліплений. Він наддер папір, і звідти з’явилася голова усміхненого Троцького. Його, мабуть, заліпив якийсь прибічник Сталіна.
– Бачите, – сказав Равік. – Іще один, замаскований Троцький. Знятий за добрих давніх часів.
Господиня взяла портрет.
– Цей можна викинути. Він ні на що не годиться. Одна половина весь час ображає другу. – Вона віддала портрет хлопцеві. – Зніми рамку, Адольфе. Вона з доброго дуба.
– А що ви зробите з тими портретами, що зняли? З Альфонсами і Франко?
– Сховаю в льох. Хтозна, може, вони ще знадобляться.
– У вас, мабуть, не льох, а казка. Тимчасовий мавзолей. Там є ще якісь портрети?
– Певне! Є ще російські – кілька портретів Леніна у картонних рамках, – ану ж колись цих не вистачить. І портрети останнього царя. Залишилися від росіян, що тут повмирали. Один навіть розкішний олійний портрет, намальований з натури, у важкій позолоченій рамі. Він належав пожильцеві, що наклав на себе руки. Є й італійці. Два Гарібальді, три королі і трохи попсований Муссоліні на газетному папері, з тих часів, коли він ще був соціалістом і жив у Цюріху. Він, правда, цінний тільки як рідкість, ніхто не хоче, щоб він висів на стіні.
– А німці теж у вас є?
– Є кілька