Божественна комедія. Аліг'єрі ДантеЧитать онлайн книгу.
дружину вздрів з двома синками,
Яких вона тримала на руках,
7 Гукнув: «Даваймо зловимо сітками
Левицю з левенятами!» – і враз
Схопив маля залізними руками,
10 І, здійснюючи владарки наказ,
Леарха взяв розчерепив об стіну;
Втопилась мати з другим воднораз.
13 Коли фортуна кинула в руїну
Троян, щоб не лишилось і знаку,
І царство й цар знайшли свою кончину.
16 Гекуба впала у журбу тяжку,
Коли уздріла вбиту Поліксену
І сина Полідора на піску.
19 Залишив розум матір полонену,
Й завалувала псицею вона,
Свою судьбу жаліючи шалену.
22 Проте, ні Фів, ні Трої лють жахна
Не людям лиш, а й звірам, що на волі,
Ніколи не була така страшна,
25 Як лють, що виявили тіні голі,
Які, кусавши, бігли навпростець,
Мов свині, коли хлів повалять долі.
28 Одна Капоккйо уп’ялась в хребець
Зубами і під стогони великі
У дальній потягла його кінець.
31 І аретинець: «Той це Джанні Скіккі, —
Промовив тремтячи, – що нас усіх
Лякають у ньому ці скоки дикі».
34 «О, – мовив я, – поки зубів своїх
Він не встромив у тебе, то повинна
Піти в нас мова про шаленця гріх».
37 І він мені: «Душа це старовинна
Тієї Мірри, що її стряса
До батька досі ще любов злочинна.
40 Щоб согрішити з ним, оця краса
Себе так підробила в скромній шаті,
Як той, хто там далеко десь куса».
43 А той під Бодо підробивсь Донаті,
Кохавшись в пані табунів самій,
В його ж і заповіт писав кімнаті.
46 Коли скажених двоє цих у тьмі
Забігли десь, зустрічні та попутні
До себе привернули погляд мій.
49 Одного бачив: мав би форму лютні,
Коли б відрізать все від паху вниз,
Де почались роздвоєння відчутні.
52 З водянки, від якої він не ліз,
Не те що не ходив, живіт роздуто
Ще вище лиць, набряклих геть від сліз.
55 Так рот йому роздерла спрага люта,
Що ця губа, здавалось, вверх летить,
А та лягла на підборіддя круто.
58 «О ви, що всюди можете ходить,
І тут, як по землі, йдете так само, —
Промовив нам він, – згляньтесь, поглядіть
61 Як мучиться тут майстер ваш Адамо!
Був на землі бенкет суцільний, пир,
А тут діймає спрага – дика прямо!
64 Струмки, які від Казентінських гір
Біжать зеленими лугами в Арно
Й каналом розрізають вогкий шир,
67 Ввижаються весь час мені – й не марно,
Бо сушить їхній блиск ще більш мене,
Хоч виглядаю я і так почварно.
70 Суворий суд, що з кривди не схитне,
Для мене визначив щабель карання,
І часто дух мій візьме та й зітхне.
73 Я там, в Ромені, брав на підробляння
Монети із Хрестителем ясні,
І тілу мить в огні була остання.
76 Якби побачив душі я сумні
Тих Гвідо, Алессандро та їх брата, —
Й фонтана