Вибрані твори. Михайло КоцюбинськийЧитать онлайн книгу.
Весело... У нас у горах також весело... музики, дівчата веселі... у нас нема моря... А у вас?
— Близько нема.
— Йохтер?[5] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?
— Ні. У нас замість моря пісок... Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі... У нас...
— Ц-с-с!
Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.
— Ти не боїшся, ханим[6], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
— Що він схоче...
— Він нас заб’є, як побачить.
— Як він схоче...
Сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну. Нурла спускався з яйли і сливе біг за своїми буйволами. Він поспішався, йому було так пильно, що він не помічав навіть, як копиця свіжої трави зсувалась із гарби на спини буйволам і розтрушувалась по дорозі, коли високе колесо, зачепившись за камінь, підкидало на бігу плетеною гарбою. Чорні присадкуваті буйволи, покручуючи мохнатими горбами й лобатими головами, звернули в селі до свого обійстя, але Нурла опам’ятався, повернув їх у другий бік і зупинився аж перед кав’ярнею.
Він знав, що Мемет там ночує, і шарпнув двері.
— Мемет, Мемет! Кель мунда![7]
Мемет, заспаний, скочив на ноги і протирав очі.
— Мемет! Де Алі? — питав Нурла.
— Алі... Алі.. тут десь...— і він обвів зором порожні лавки.
— Де Фатьма?
— Фатьма?.. Фатьма спить...
— Вони в горах.
Мемет витріщив на Нурлу очі, спокійно перейшов через кав’ярню і виглянув надвір. На дорозі стояли буйволи, засипані травою, і перший промінь сонця лягав на море. Мемет вернувся до Нурли.
— Чого ти хочеш?
— Ти божевільний... Я тобі кажу, що твоя жінка втекла з дангалаком, я їх бачив у горах, як повертав із яйли.
Меметові очі полізли наверх. Дослухавши Нурлу, він одіпхнув його, вискочив з хати і, коливаючись на своїх кривих ногах, поліз по східцях наверх. Він оббіг свої покої і вискочив на дах кав’ярні. Тепер він справді був як божевільний.
— Осма-ан! — крикнув він хриплим голосом, приклавши долоні до рота.— Са-алі! Джепа-ар! Бекір! Кель мунда-а! — Він обертався на всі сторони і скликав, як на пожежу: — Усе-їн! Муста-фа-а-а!
Татари прокидались і з’являлись на пласких покрівлях.
Тим часом Нурла помагав знизу:
— Ас-ан! Маму-ут! Зекерій-а-а! — гукав він не своїм голосом.
Слолох літав над селом, знімався вгору, до верхніх хатин, скочувався вниз, скакав з покрівлі на покрівлю і збирав народ. Червоні фези з’являлись скрізь і кривими та крутими стежками збігались до кав’ярні. Нурла поясняв, що сталося.
Мемет, червоний і непритомний, мовчки поводив по юрбі вибалушеними очима. Врешті він підбіг до краю покрівлі і скочив униз зручно й легко, як кіт.
Татари гули. Усіх тих родичів, що ще вчора розбивали один одному
Нема?
Хазяйка, пані.
Йди сюди!