Не судилось. Михайло СтарицькийЧитать онлайн книгу.
Петрiвна. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная — и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, — чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.
Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi.
Михайло. Ne vous chagrinez pas![20].
Анна Петрiвна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).
Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша її, проводячи по дорозi.
Павло (за вiкном). Ну, тепер — годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!
Вихід IV
Пашка i Михайло.
З школи виходять дiти з книжками, кунштуками[21]; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.
Старшi. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!
Пашка входить i озирається кругом.
Михайло (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).
Пашка. А вчитись до школи.
Михайло. Хiба?
Пашка. Авжеж! Думаєте — стара?
Михайло. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.
Пашка. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!
Михайло. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?
Пашка. А чому ж нi? Аби хiть.
Михайло. А трудно здалося?
Пашка. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?
Пашка. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.
Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.
Пашка. Добре. А що, вам подобається?
Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема!
Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.
Михайло. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?
Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.
Михайло. Хто ж це?
Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає).
Михайло. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?
Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає).
Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!
Пашка. Так-то так! А як здиба
Не сумуйте! (франц.)
Кунштуки — малюнки. Тут — абетка з кольоровими малюнками