На дні. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
холодно і тісно на серці, немов оце хто його з вольного, ясного світа вкинув у глибоку керницю, і він упав на її дно розбитий, заморочений. «Так, я справді на дні, — думалось йому, — на дні суспільності, а отеє довкола мене що ж, як не подення суспільності, що ж, як не ті викляті парії, націховані страшним, ганьблячим клеймом — бідності?…»
III
— А відки ви, пане? — перший спитав Андрія дід.
— З Тернополя.
— Ба, та що з вами сталося, що вас ту загнали?
— А що сталося! Я скінчив у Львові школи, ну, і їхав сюди на село до одного товариша вчитися з ним. Але, звичайне, чоловік не чуєся ні в чім злім, то й лиха не надієся. Не брав я з собою ніяких паперів, ані паса, нічого, — ну а ту нараз приїздимо, здибають нас шандарі серед дороги, зачинають мене питати, відка й що, — повиділи, що в мене нема паперів, та й завернули мене сюда, до староства. Староство випитало, що й як, та й сказало мене завести сюда, — кажуть, що м'я хоче шупасом відставити аж там, де я родився. Та й таке моє!
— Н-ну, то також! — сказав дід. — От, бачите, паночку, моє також подібне. Я, коли знаєте, з Волощі, — ту село таке є, недалічко відси. Служив у воську… відстрілили ногу в Ниталії, ну, а як був до воська нездалий, то й відпустили мене. Прийшов я на щудлі додому, нема нічого… хоть жебрай або хоть з голоду гинь, все одно. А ту, видите, чоловік ще чуєся в силі, встид жебрати, а робити коло хліба годі без ноги. Пішов я до Борислава. Там робота не така, стояча, при корбі. Робив я там щось з десять літ… от, заробляв, щоби животіти… Але, по правді кажучи, бувало й недоїсться, а все відложилося якусь там часточку за про слабість та старість… Ну, і грошик до грошика, призбиралося дещо і одежини троха придбалося… Звичайне, чоловік живий, живе й гадає… Аж нараз дав пан біг недугу… звалило мене так за одним разом, якби взяв та косою підтяв. Вилежав я шість місяців у жида в якійсь комірчині… щастя, що ще не з-за зими. Виходжу якраз зі снігом. Що ж тут робити?… Гроші за той час розслизлися, одежу треба було позаставляти… чоловік по слабості лежав би ще, а ту жид виганяє, бо вже нема чим платити… На роботу ставати — сили нема… Доленько моя нещасна! Що ту мені діяти? А далі виджу, що куди круть, туди круть, а іншої ради нема, взяв я, — встид не встид — пошив торби та й пішов по хатах за жебраним хлібом. Ну, богу дякувати, якось я тоту зиму тяжку перебув, а отеє з весною хотів назад ставати на роботу, коли се здибають мене шандарі, он ту за Майданом. — А ти відки, «дзяду»? — А, — кажу, — з Волощі. — Що, то ти не знаєш, що тепер заказано чужим дідам ходити по селах? Кожде село має само свого діда вдержувати, а волочитися не вольно. — Та я, —кажу, —не дід; я тілько ось кілька раз пішов випросити кусник хліба, бо-м слабував, заробити не міг… — Але де там, не дали мені й договорити… ще один, дай му боже царство небесне, в потилицю гопнув так, що аж єм лисого вола побачив, та й потягли до староства. А ту пан заступник старости — самого старости не було, вмер — навіть не переслухав мене, а зараз віддав до «малого суду» за волоцюзтво. Засудили мене на дві неділі арешту і на цюпас до мого села.