Навіжена. Іван Нечуй-ЛевицькийЧитать онлайн книгу.
любите музику та співи? – спитала Маруся в Ломицького.
– Любив колись… дуже та й тепер люблю… – обізвавсь Ломицький.
– Я трохи граю і вмію навіть сяк-так співати. Ви любите українські пісні? Я їх багатенько вмію співати, – сказала Маруся.
– Люблю. Коли ваша ласка, то заспівайте, – обізвався Ломицький.
– Ви самі українець і, здається, херсонський, земляк моєї мами? – спитала Маруся.
– Еге, – сказав Ломицький.
– Ви, певно, цікавитесь українською літературою. В кружку моїх товаришок деякі зацікавились українськими книжками. І я читаю їх, бо й я українка, тільки міська. А ви любите українські книжки? – говорила Маруся, аби будлі-чим зацікавити в розмові Ломицького.
– Атож! – обізвався Ломицький.
Ломицький мав українські книжки, але при людях ніколи не говорив про свої національні українські симпатії. Він навіть не клав тих книжок в своїм житлі на видноті на столі або на етажерці, а ховав їх в камоду. Як тільки заборона з Петербурга була карала українську літературу, Ломицький тоді навіть не купував їх, а ті, що мав в себе, ховав ще глибше в камоду.
Маруся одчинила п’яніно, сіла і проспівала чистим альтовим голосом кілька українських пісень. Ломицький трохи розворушився, повеселішав. Очі його стали жвавіші, ясніші. Він встав і пересів на стілець, що стояв коло п’яніно. Маруся розчервонілась. Вона трохи соромилась співати. Віка впали на очі; довгі чорні вії лягли обідками на рум’яні щоки. В Ломицького серце заворушилось, – симпатія прокинулась; він легенько зітхнув.
Маруся встала і знов сіла на канапі. Ломицький поглядав на двері в кімнату. Двері не одчинялись. За дверима було тихо, неначе в могилі. Ломицький встав і почав прощатись. Маруся провела його в прихожу і навіть вийшла слідком за ним у двір.
– Моя мама не зовсім здорова сьогодні… В неї ще зранку болить голова… Приходьте ж до нас частіше! – запросила Маруся Ломицького і сміливо подала йому руку. Ще й потрясла його за руку.
– Спасибі вам… зайду, доконешне зайду до вас, – обізвався Ломицький, одчиняючи хвіртку.
– Та не гайтесь! Заходьте частіше! – гукнула до його Маруся з порога.
«Гарний хлопець і мені подобається: тихий, спокійний, добрий, трошки блідий, але лице неначе виточене з мармору, сливе класичне… – думала Маруся, вертаючись в світлицю. – Шкода, що мама його не бачила! Цікаво було б знати, чи сподобається він мамі? А мамі таки трудно підійти під смак: вона чогось все не хвалить паничів, чоловіків, а найбільше паничів. Чомусь вони їй неначе спротивились… чогось вони їй не до вподоби…»
II
Маруся вернулась в гостинну і сіла шити, але робота не йшла їй на думку. Нитка в руках плуталась, затягалась в узли. Марусині думки літали десь інде… неначе слідком пішли за молодим хлопцем.
Вона згорнула полотно і вийшла в столову. Мати сиділа на стільці край стола і пила чай з сухарцями.
Марусина мати, Марта Кирилівна Каралаєва, була середніх літ, висока, з рівним