Причепа. Іван Нечуй-ЛевицькийЧитать онлайн книгу.
на столі.
— Будьмо здорові! Помершим чарка, а нам горілка, — промовив о. Хведор.
Випили й закусили.
— Смієшся ти з мене, — каже о. Мойсей, — що моя Марія Івановна забороняє мені пити, а сам, бачу, не згірше боїшся своєї жінки…
— Ет, о. Мойсей! Все то твої доктори нашкодили: набрехали моїй попаді, ніби мені горілка шкодить через те, що в мене шия дуже коротка. Бач! Вір дурням! І довга шия — не пий, і коротка шия — не пий. Страхають мене паралічем. Один тому час! І пити — вмерти, і не пити — вмерти! Лучче ж пити і вмерти! Раз родила мати — раз і помирати! Ану, о. Мойсей, їй правду кажуть доктори? Чи стукне мене параліч?
О. Хведор налив, випив і замовк, неначе ждучи параліча.
— Ні, нема! Не бере! — промовив. — Тепер вже не занапастимо себе. Ну, сміливо! Марш уперед.
Знов налили чарки і повипивали.
— Про що пак ми були розговорились? — спитав о. Хведор.
— Про якогось Серединського, про панича.
— Еге! Так, знаєш, занадивсь ото до мене той панок Серединський. Ходив передніше сам, а це вже почав ходити з нашим сусідою, дідичем Хоцінським. А знаєш, як я познайомився з тим Хоцінським?..
— А як?
— Дуже чудно й трохи смішно! Чи до тебе пак приходили панки кумами держати до хреста мужичих дітей?
— Приходили перед повстанням і не раз, а це щось і перестали, — одказав о. Моисей.
— Ото ж і до мене було оце й несуть хрестити мужичу дитину. Кумою — молодиця, а за кума — панок з заводу. Що це сталося з панами? — думаю було собі. — Колись дерли шкуру з людей, а це почали брататись та єднатись, навіть пити з ними горілку. Щось воно та є. Аж воно так і вийшло. Випиймо, о. Мойсей… — Раз якось принесли дитину до хреста. Кумою — молодиця, а кумом — якийсь незнайомий пан, здоровий, огрядний, з маленькими тонкими ніжками, — достоту неначе хто підпер барило двома паличками. Заповістивсь мені, що він такий і такий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хреста дитину свого робітника, доброго й вірного, знаючи звичай — од хреста не цуратись. А я собі думаю: дай трохи пожартую з паном, щоб не дуже квапився куматись з людьми, бо таки заздрівав його щирість. Веду кумів у першу хату і починаю хрестити дитину по всім правилам, як личило такому кумові. Читаю помалесеньку, виразно, поважно, слово за словом, а дяк з паламарем приспівують. Стоїть мій пан, перекидаючи з ноги на ногу своє барило. А я читаю та й читаю, та співаю! Дивлюсь, — пан мій вже сопе, а з лоба піт горохом котиться, а я читаю та читаю! Ха, ха, ха! Нехай, думаю, покуштує, що є на світі дещо й важке. Дивлюсь, — вже близько кінець. Я перемахнув для поважності на молебінь, давай вичитувати один, потім другий. Хоцінському дав на руки дитину. Він червоніє, от-от упаде! Годі, думаю, — буде пан до нових віників пам’ятати, як о. Хведор хрестив дитину. Навпісля чую — мій пан аж трохи заслаб, мабуть, одстояв ноги. Так-то ми й познайомились. Ковтай муху, о. Моисей!
— Ні! щось мало поживи з цієї мухи. Буду я ґедзів ловити, абощо.
О, Мойсей достав з другого стола стакан, налив трохи не повний і почав дудлити.
—