Великі проводи. Пантелеймон КулішЧитать онлайн книгу.

      Як на мене шуря-буря

      З півночі схопилась, —

      Твоя хата, блага мати,

      Мені відчинилась.

      Як на мене хиже птаство

      Важко налітало, —

      Ти мене, благая мати,

      Орлом величала.

      Не орел я, стара нене, —

      Голуб полохливий,

      Яструбами закльований,

      Совами ночними.

      Під твою сховавсь я кришу

      В завірюху злую;

      Твоїм духом теплим дишу,

      Твоїм серцем чую.

      Ой ти вміла заспокоїть

      Лякане серденько, —

      Буркочу тобі тихенько,

      Моя рідна ненько.

      Ой чого, чого

      В славнім Гадячі

      В усі дзвони задзвонено?

      Ой чого, чого

      Усі могилки

      Корогвами закрашено?

      Попи співають,

      Свічки палають,

      Козаки шабельками лискають.

      Ой кого, кого

      Пишним поїздом

      У почеті привезено,

      Вороного коня,

      В сріблі-золоті,

      За труною приведено?

      Пани й панята,

      Дуки, княжата

      З’їхались труну проводжати.

      Ой хто ж бо то, хто

      На сиру землю

      Пав у чорнім оксамиті?

      Тяжко старому

      Зоставатися

      Сиротою на світі!

      Є кому меди

      І вина пити,

      Нікому очей веселити.

      Годі тобі, годі,

      Пане Рарожинський.

      У сиру землю биться:

      Ще ж бо ти на світі,

      У похилих літах,

      Не зовсім одиниця.

      Не заливай, батьку,

      Примерклого ока

      Гіркими сльозами:

      Єсть у тебе втіха —

      Дочка ясноока

      З чорними бровами.

      Ой вона від жалю

      Як степова квітка

      Під росою, схилилась.

      А на її красу,

      На пишну уроду

      Вся молодіж задивилась.

      Схилилась над братом,

      У чорних серпанках,

      Як верба над водою;

      Усім взяла очі,

      Усім взяла серце

      Молодою красою.

      Під страшну негоду,

      Через Жовту Воду

      Не знайшли пани броду;

      Помер молоденький

      Панич Рарожинський,

      Повернувши з походу.

      Не низьким поклоном

      Низове гультяйство

      Паненя привітало:

      Воно йому в груди

      З довгої пищалі

      Подарунок послало.

      Чи то степи й балки,

      Глибокі байраки

      Красним маком процвітають:

      Чи то хмельнищане,

      Втікачі-панщане

      Червону кров розливають?

      Застукав Хмельницький

      Гетьмана Калину

      Із Потоцьким під Стебловим, —

      Дякують панове

      По костьолах богу,

      Хто вернувся здоровим.

      Ой уже ж Хмельницький

      На всю Україну

      Зичним голосом гукає:

      «Гей, хто не хоче

      Шляхті догоджати,

      Хай до мене прибуває!»

      Гудуть хлібороби,

      Як весняні бджоли:

      «Ой що маємо чинити?