Що ховається у сутінках. АнтологияЧитать онлайн книгу.
Човгун тим часом рухається вперед, бо робота ще не закінчена. Рукавичка зникла з руки істоти. П’ять гострих металевих пальців блищать у місячному світлі. Відьма на мить знову непритомніє. Потім спалах, схожий на потужний електричний розряд, заповнює її череп, і розум оживає. У розпухлих очах туман… Але відьма бачить, що істота наближається до неї. Пружна хода. Брязкіт. Місячне світло проходить крізь тіло істоти, мов крізь решето. Скульптура, яка втекла з божевільного музею. Порушила ще й плин часу, бо кілька секунд просто зникло.
Потім це відбувається знову. Ось човгун несе відьму… Ось дерева й річище залишилися позаду… Ось вони разом підіймаються карколомною, як американські гірки, стежкою, яка йде вгору крізь темряву. Так. Годинники перескочили чималий відрізок. Відьма блимає очима, намагається щось промовити розбитими губами, але слова застрягають у горлі. Істота рухається вперед, ніби поспішаючи. На ній жетони обох поліцейських, причеплені на решітку грудей. І в істоти є голова. Відьма бачить це. Іржаве відро, помережане дірами, і… кров. Кров витікає через край відра, сочиться крізь віспини дірок. Ще відьма чує, як усередині відра волого чвакають м’які предмети – урожай, зібраний істотою з мертвих поліцейських біля вигину річки.
Напевно, там мозок… можливо, і серце. Свідомість відьми знову гасне. Дротяний блукач нахиляє голову-відро, кров проливається на обличчя і будить її.
«Кап, кап, кап, – думає вона. – Так це починається. Потім гребля валиться, як завжди відбувається з греблями. А потім річка…»
Відьма кричить востаннє. Вона вже не в руках істоти. Боїться, бо не знає, де опинилася. Бо час крутиться, як тарілочка на палиці. Час починає летіти, як та тарілочка, що падає на підлогу. Тепер відьма лежить на столику для пікніка, під небом, всіяним зірками, поруч із вузькою звивистою дорогою. Удалині – будинки, міські вулиці. Над нею стоїть відроголова істота. Схиляється до неї… майже дбайливо. Кап, кап, кап.
Тече кров. Відьма дивиться вгору, по обличчю стікають криваві струмочки. Істота нерухома. Жетони поліцейських виблискують у місячному сяйві. Істоту не так легко описати. Не зовсім скелет. Не зовсім опудало. Не зовсім герой і не зовсім чудовисько.
«Блукальна тінь», – думає вона.
Блукальна тінь.
А потім, абсолютно несподівано, відьма починає пливти.
Повз місця, де живуть тіні.
В обійми справжньої темряви, що чекають на неї.
Відроголовий стоїть над відьмою. Руки з автомобільного домкрата вже немає. Його замінила гвинтівка. Візок з тазу істоти так само отримав нове призначення. Колись у цьому візку батьки возили дітей по крамниці. Наразі в ньому лежать декілька пістолетів 38-го калібру. На жодному з них немає необхідного запобіжного паска.
Звісно, жодна з цих речей не допомогла б відьмі, яка впала в кому. Відроголовий не розуміє цього. Розуміння не є частиною основних умінь істоти. Вона намагається підняти відьму, але марно. Тому вона бере її за руку, стягує з лави і впирає в патрульну машину.