Пандем. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
може, завтра б і помирилися, це ж богема, вони ж гіперемоційні, може, вони так живуть, може, це таке кохання…
Він вибачився й пішов собі. На розі не витримав – озирнувся; Ярина стояла на тому самому місці, загородившись од світу папкою, ніби картонним щитом, і Кім, потоптавшись, чомусь повернувся.
Потім Геник Зеленський став світовою знаменитістю. Але Кіма – навіть через багато років – не міг бачити. Відводив очі.
…Він сидів у кріслі перед ліжком і дивився, як Ярина просинається. Як зітхає, перевертаючись зі спини на бік, і мідно-каштанове волосся на подушці укладається по-новому. Незабаром вона прокинеться; зрештою, час іще є.
Невеличка, Кімові по плече, вона іноді дражнила його: «Дядьку, дістаньте горобчика».
Вона була то близька, легка, всміхнена, то, навпаки, замкнута, відсторонена, далека. Кім ніяк не міг відшукати той таємничий перемикач, що переводив її з однієї іпостасі в іншу; втім, він давно вже навчився любити «похмуре» Яринине лице не менше, ніж «сонячне».
Перша її вагітність закінчилася трагічно.
Тепер вона була така бліда, що ластовиння майже зникло. Кім знав, що турбуватися начебто нічого. Фахівець, якому Кім довіряв як собі, два дні тому сказав, відповідаючи за кожне слово, ніби під присягою: турбуватися начебто нічого…
Начебто.
Ярина помітила – ні, відчула його присутність. Усміхнулася, не розплющуючи очей:
– Доброго раночку…
Сіла, як і раніше, невидюща. Протерла очі кулачком; у неї були довгасті, як вербове листя, кавового кольору очі.
– Привіт…
Обняла. Майже відразу обмерла, відсунулась:
– Що?…
Світла в кімнаті було ледь-ледь – вузька жовта смужка під дверима та світанок за шторами. Може, вона відчула запах паленого, який він змивав з себе хвилин двадцять – шампунем, милом, пемзою?
– Нічого, – сказав він обережно. – Машину розбив.
– Машину… – вона провела рукою по обличчю, потім торкнулася свіжого садна в нього на щоці. – Ти?…
– Тільки подряпини…
Вона подивилася на стелю – чи то коротко дякуючи, чи то запитуючи про щось.
– Не переживай, – Кім обережно її пригорнув. – Машина – дурниці, залізо…
– О Господи, – сказала вона ледь чутно.
Розділ третій
Березень був дуже теплий.
Кімового шефа висунули на Державну премію. З інших клінік подібного профілю надходили невиразні, проте незмінно оптимістичні новини. Раптова позитивна динаміка більше нікого не дивувала; власне, лікарі тепер потрібні були тільки для того, щоб розшифровувати графіки та описувати знімки. «Ми спостерігачі біля конвеєра», – говорив Кімів колега із сусіднього відділення, однак у словах його не було гіркоти. Йому – колезі – і раніше випадало бути безсилим глядачем, тільки тоді конвеєр тяг пацієнта у страждання й смерть, а тепер – у здоров’я й життя; колега, як і раніше, не розумів природи чуда,