Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-ДавидовичЧитать онлайн книгу.
хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг наважитись сказати самому собі».
А все ж таки було неприємно й боляче. І знову випливали в пам'яті ті два будинки батьківські, і ота «Просвіта», і 1917-й… Горобенка почало дратувати. «Несталий»?.. Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмові не зможуть забути цього ніколи, до могили – ніколи. І, потім, це українство, що воно їм? їм, для яких не було ні Солониці[1], ні Берестечка, ні навіть Крут[2]! Для яких уся історія – тільки вічна боротьба класів… Ах, які вони все ж таки доктринери!..
Горобенко провів долонею по чолу, і його очі зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий і, врешті, набридливий, як і всі портрети, що існують у світі, цей портрет видався тепер Горобенкові зовсім інакшим. Портрет прибрав нових рис, і ті риси говорили багато. Енергійна борідка, дві глибокі зморшки від носа до кутків губ і спокійний, твердий, вдалений погляд. Крізь пенсне майже не було видно очей, але погляд залишився. Люди з таким поглядом не крізь пенсне, а крізь сьогоднішній день бачать далеко. Вони не знають вагань, у них немає на шляху проклятих манівців, їм перспектива ясна як на долоні. Вони мають свою вічну формулу: «Буття визначає свідомість…» Це – їхня істина, це «новий завіт», з яким вони мають пройти світ, переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустилися берега. «Капітал» Марксів… Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи важіль Архімеда?.. Які вони сильні, ці люди в пенсне із вдаленим поглядом і фанатизмом ісламу!
Горобенко сидів, скулившись у кріслі, але здавалось, що ні, він зовсім не сидить, він тільки трохи-трохи тримається у куточку, на самому кінці біля бильця. Каламар на столі стоїть твердіше, ніж він тримається в кріслі, ручка з пером край каламаря має більше опертя, ніж він. Все навколо до найменших дрібниць було надто рельєфне, тільки в самому собі причаїлась сплющена інтимність. Вона так глибоко зашилась у нутро, що чути шкіру, навіть, здається, окремі цятки на ній, волосся, і ось стирчить палець. Свій чи чужий?..
Горобенко знову нишком глянув на портрета, і тоді мов чиясь могутня рука погладила по голові і стало цілком ясно:
– Вони мають рацію… Ти що ж? Може, то просто теревені – «історія – боротьба класів»? Ні. Вони ще досить стримані. Вони просто навдивовижу м'які до нього. Безперечно – «несталий». Так, так. А чого? Ради кого й чого? Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Ґалаґанів та Юзефовичів, чи ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і всієї тої сухозлотиці, що зветься «національна окремішність»?
Ах, яке це безглуздя, що між ним і партією може стояти нація. Та нація, що вигадала тільки бандуру й плахту! Це справді нісенітниця. Це анекдот.
Двері рішуче одчинились, і кімната наповнилась тріскотнею дерев'яних сандалів. Парткомівський кур'єр мовчки розкрив папку, понишпорив у паперах і передав Горобенкові повідомлення.
– Просили тільки,