Чотири шаблі. Юрій ЯновськийЧитать онлайн книгу.
пісень. Од діда й прадіда пам'ятаю я пісні, а самому не довелося ще й однієї скласти. Чутки ходять скрізь по землі, я дослухаюся до всього, що віється по дорогах, до всіх пісень, до всіх розмов. І – ще нічого я не почув, люди. Сліпому тяжко, а зрячому – ще тяжче.
– Слухай, діду, – в голосі Шахая забриніла воля, – ось тобі моя голова, діду! Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом кріпаком, прадідом запорожцем – не загинула іще честь і хоробрість. Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття. Революції ми не приспимо. Яка воля віє над землею!
Остюк, Галат і Марченко, ніби за командою, перехилили чарки. Вони відчували вже вітер шляхів на щоках. Звичайні слова, може, й незрозумілі їм, збуджували в їхніх серцях гордість. Через це вірили в зорі і прекрасні ідеї, в чистоту і мужність людської душі. Такі люди ходять по сторінках історії, як по своїй хаті, і дивно стає, чому після них постають зруйновані міста, кров, пустка, смердючі трупи. Може, завше шукання, людського, справедливого і достойного дає такі наслідки?
Тим часом Шахай частував гостей: братів Шворнів – розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара – колишнього чередника, рудого велетня із страшними вусами, кудлатою червоною головою і з дитячими блакитними очима; Бубона Петра – найкращого в світі наводчика, котрий міг би набоями обкопати навкруги, мов межею, своє поле з трикілометрової дистанції; братів Василишиних – незрівнянних розвідників, телефоністів, і – у вільну годину – музикантів; Виривайлів – чотирьох соколів, що загинули згодом усі, – один по одному – рубаючи шляхту, стріляючи кадетів, домучуючи генералів; Вириваила Івана – геніального сурмача з неймовірними легенями, котрий міг перекричати всі стихії, збудити мертвих і виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Вириваила Петра – комбрига кінної, майбутнього героя Успенівської операції, котрому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його тілом сотню полонених; Вириваила Семена – першого в армії злодія, що обкрадав усі кінні полки і щодня мав нового коня, а його ескадрон – навіть пташине молоко; Семена зарубав третій ескадрон, оточивши його своїми стодвадцятьма клинками в полі, вислухавши глузування і лайку, давши йому змогу попрощатися з білим світом; Вириваила Панька – гордість піших і кінних полків, кулеметників і гарматників, Панька, що складав пісні – гострі, як бритва, співав їх так, що вершники падали з коней від реготу, і вивчив солідно лаятись увесь свій полк – він командував потім полком.
Було вже по їжі. Стіл пашів усіма стравами. Під горілку стояли квашені баклажани – зелені й червоні, огірки й капуста, зелена олія з накришеною дрібно й посоленою цибулею. Од ізвареної риби йшла пара.
Найважливіша річ – вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрібні люди. Вони цілком підкоряться волі ватажка і командира. Наполеон і Петро Перший завше стоять прикладами – як треба вибирати людей. Жорстокий Даву [3], стратег Удіно [4], Ней, блискучий Мюрат [5], інтриган Меншиков [6], ще сотні невідомих – всі й померли б офіцерами, синами скульпторів, писарями
Яновський веде мову про Ніколя Шарля Удіно (25.04.1767, Бар-ле-Дюк, Лотарингія, Франція– 13.10.1847, Париж), якого знали як графа Удіно, 1-го герцога Реджо, маршала Французької імперії. Герой наполеонівських війн, він здобув славу в битві при Ваграмі (1809), був розбитий при Лукау (1813) та Денневиці (1814). Рятівник Наполеона при переправі через Березину в 1812 році та під час його відступу з Парижа в 1814-му, він не підгримує імператора під час «Ста днів», а коли влада Бурбонів була відновлена, приєднується до Луї-Філіппа.
Ідеться про Йоахіма Мюрата (25.03.1767, Лобастід-Фортюньєр, Франція – 13.10.1815, Піццо, Калабрія), сина власника заїжджого двору, який за Наполеона дістав славу чи не найвідважнішого командира кавалерії. Він надав Наполеонові виняткову допомогу при здійсненні державного перевороту в 1799 році. Відзначився в битвах при Маренго, Вертінгені, Нересхаймі, Голабрунне, Аустерліці, Йєні, Голиміні, Прейсіш-Ейлау, Ґутштадті та ін. Мюрат був губернатором Парижа. Одержавши в подарунок від Наполеона Неаполітанське королівство, він підтримав італійський національно-визвольний рух. У 1812 році командував кавалерією Великої армії, брав участь у Бородінській битві. Мюрат заарештований і розстріляний в Італії при черговій спробі підтримати Наполеона шляхом організації повстання.
Ідеться про Меншикова Олександра Даниловича (6.11.1673, Москва – 23.11.1729, Березів, Сибір), відомого російського державного діяча і воєначальника. Цей син придворного конюха пройшов шлях від денщика Петра І до найсвітлішого князя та генералісимуса. Користувався винятковою довірою Петра І і Катерини І, а з 1725 до 1727 року був фактичним володарем Росії, хоча його й звинувачували в розкраданні державного майна, що, зрештою, й призвело до арешту й заслання разом із сім'єю до Сибіру.