Князь Кий. Володимир МаликЧитать онлайн книгу.
зустрічатися з гуннами, явно не вистачало, щоб зрозуміти що-небудь. До того ж Крек теж не проявив ні найменшого бажання второпати, що його питали. Сопів носом і мовчки бликав з-під важких повік на світлооких молодих русів та їхнього сивочубого батька.
Тур плюнув спересердя.
– Нічого не доб'ємося від цього опудала… Збирайте, хлопці, молодшу дружину! Хай отроки сідають на коней і мчать від роду до роду, від весі до весі! Хай оповіщають усіх, щоб тримали напоготові і списи, і луки, і мечі, і щити, – гунни близько!.. А ми зараз віддамо богам требу, а завтра поїдемо до князя Божедара на Родень – відвеземо полоненого і розповімо про небезпеку…
– Гаразд, отче, зберемо, – відповів Кий і повернувся до Щека. – Іди, брате, подай воям знак тривоги! Хай збираються до Світовидової скелі!
Щек тріпнув своїм кучерявим чубом і, не перепитуючи нічого, відійшов осторонь, заклав у рота чотири пальці, свиснув оглушливо. На той свист з усіх усюд до нього поспішили отроки. Щек передав їм наказ Кия, і ті прудко помчали до навколишніх селищ.
– Зараз будуть, – сказав, повернувшись, Щек. – Хлопці в мене – одна нога тут, а друга – там…
Тур схвально кивнув головою:
– А тепер воздамо требу Світовидові і всім богам, щоб ласкаві були до князя Добромира і його родовичів, щоб захистили його від смерті, а всіх нас – від кровожерливих гуннів… Хориве, візьми у повіті ягницю – принеси до требища! А тим часом і молодша дружина збереться до Світовидової скелі…
Хорив швидко пішов до повіті, виплетеної з лози та хворосту і обмазаної глиною. За якийсь час виніс звідти на плечах молоду ягницю і попростував до водоспаду, де серед густих заростей виднілися сірі кам'яні скелі.
Всі рушили за ним.
Світовид – високий дерев'яний ідол – стояв на узвишші, перед скелями, звідки відкривався гарний краєвид на річку, на водоспад і прибережні ліси та поля. Це був бог сонця – головний полянський бог. Йому приносили в жертву биків, корів, овець, свиней чи якусь іншу свійську чи дику живність, а в дні біди і загального горя – також людей. Перед ідолом темніло від пролитої крові кругле кам'яне требище.
Родовичі стали перед Світовид ом.
Сюди вже збиралися покликані Щеком вої із молодшої дружини – підлітки, яких Кий з братами навчав усього того, що вміли справжні вої. Їх було ще небагато, – тільки ті, хто перебував поблизу. Інші надходили. У білих полотняних штанях і сорочках, загорілі, чубаті, у постолах або й босі, вони якось непомітно, безшумно виринали з-за кущів і ставали півколом позаду старших родовичів.
Старійшина зняв з плечей Хорива ягницю і поклав на требище. Наступивши на неї ногою, підняв руки і голосно проказав, пильно вдивляючись у жовтий лик верховного божества:
– О всемогутній боже! Ти даєш усьому сущому на землі світло й тепло, переборюєш морок ночі і зимовий холод, ти даєш життя людям і деревам, звірям і птахам, рибам і плазунам! Ти все можеш! Будь же милосердний, боже, і захисти князя Добромира від смерті, а нас – від усякої напасті! Ми принесли тобі требу і молимо, щоб ти прийняв її в знак нашої любові й пошани