Князь Кий. Володимир МаликЧитать онлайн книгу.
всі разом! – і раптом радісно додав: – Ось попереду – яр! Туди! Ми заховаємося в ньому! Там, у його вузьких і глибоких ущелинах, нам буде легше захищатися від нападників! Вони не зможуть оточити нас!
І він круто завернув до підніжжя гори, розрізаної навпіл темним проваллям яру.
Їхати стало відразу важче, бо дорога пішла вгору. Змилені, засапані коні притишили біг. У гирлі яру під їхніми копитами зачвакала багниста твань, зашелестіла осока. Над рівчаком з іржавою застояною водою понависало віття кущів – продиралися крізь нього силоміць.
Боривой і Горицвіт, пропустивши всіх, зупинилися під захистом лапатого гілля ліщини. Обережно виглянули – чи далеко гунни?
Ті теж зупинилися і спантеличено дивилися на прямовисні стіни яру і зелене шумовиння заростів у ньому. Видно, боялися засідки.
Горицвіт спочатку злорадно усміхнувся, потім промовив:
– Ви поїдете далі, а я залишуся тут. Клянусь Перуном, хоч один із них скуштує моєї стріли!
– Загинеш!
– Все може бути… Та комусь же треба затримати їх!
– Я теж залишуся з тобою!
– Ні, Боривою, ти не залишишся… Твоє місце – на чолі загону! Рятуй князя! – і Горицвіт ударив Боривоєвого коня. – Прощавай!
Коли Боривой зник у гущавині кущів, молодий воїн зліз з коня, взяв до рук лука й стрілу – виглянув у степ. Гунни поволі наближалися до яру.
Горицвіт ждав. Хай наближаються! Ближче! Ближче!.. Щоб не схибити! Щоб вразити хоч одного прямо в серце!
Вони обачні – у кожного у руках теж лук з накладеною на тятиву стрілою. Готові кожної миті відповісти пострілом на постріл.
Ось уже добре видно їхні обличчя – широкі, темні, обсмалені сонцем, вітрами і вогнями степових багать.
З-під гостроверхих повстяних ковпаків на плечі спадають тонкі косички цупкого чорного волосся. У одного з них, видно старшого, бо всі поштиво прислухалися до його слів, щоки і ніс подзьобані віспою, а гострий погляд так і нишпорить, так і стриже, ніби хоче зазирнути під щільне шатро кучерявих заростів. Добре було б позбутися його, обезголовити ворожий загін. Але він, мовби відчуваючи небезпеку, весь час тримається так, що його заступають собою інші.
Горицвіт натягнув тятиву – прицілився. Стріла цьвохнула, мов батіг, і вдарила найближчому гуннові в груди. Навіть не скрикнувши, той змахнув руками і впав з коня додолу.
– Є один! – радісно вигукнув Горицвіт і потягнувся до тула ще за одною стрілою. – Боги допомагають мені!
Та гунни теж були досвідченими воями. Помітивши, де сколихнулася гілочка верболозу, вони, не гаючись, випустили туди п'ять стріл, і ті холодно й тужно проспівали пісню смерті. Дві з них влучили в хороброго улицького воя – одна в руку, друга – в горло.
Мов підсічений колосок, упав Горицвіт навзнак у жовтаву гостролисту осоку і, хоча був ще живий, не міг зробити найменшого поруху. Тільки туманіючим поглядом дивився вгору, де крізь зелене листя пробивався клаптик голубого неба.
Потім кущі розступилися – і до нього під'їхало кілька вершників. Щось