Іван Богун. У 2 тт. Том 2. Ю. В. СорокаЧитать онлайн книгу.
шляхів, що ними водила нас спільна доля козацька. Бурхливі хвилі моря били нам в обличчя, загрожуючи поглинути; степові суховії висушували наші серця. Гаряча картеч яничарських гармат, хмари татарських стріл та кулі ландскнехтів рвали на частини наші тіла. Але ми витримували все, не стогнали й не просили від Бога хліба легшого, аніж той, що Він дав нам, – козацький хліб. Коли потрібно було, ми долали багато такого, що під силу не кожному смертному. А чи знаєте, чому?… Чому, Недригайло?! Чому, Запалію?! Чому, Чорногора?! – вказав розчервонілий від емоцій, які його переповнювали, обозний на кількох козаків з тих, кому пощастило стояти в перших рядах.
– На те ми й є лицарі! – повним металу голосом рубонув той, кого іменували Запалій.
– Бо козацькою матір'ю були народжені! – підтримав товариша Недригайло.
– Ще й не таке подолаємо, – гудів велет Чорногора.
– Ваша правда, товариші мої любі! – струснув головою Джеджалій. – Усі ми козаки, лицарі і воїни, тож не нам глядіти іншого хліба. Але є ще щось, окрім лицарської звитяги, що веде нас у бій, допомагає долати труднощі і втому, а деколи й пекучий біль від ран. І то є впевненість: сприймаємо все задля світлої й справедливої цілі! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонів Батьківщини чимось, що не вкладається в рамки понять святого і справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегів, де в муках конають хрещені люди, то є справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину і Молдову… Завжди і всюди козацтво стояло за наші спільні інтереси, тобто інтереси української нації. Але були й інші походи. Не буду критися – за них мені теж не соромно подивитися в очі товаришам, синам своїм або навіть Цареві Небесному. І хоч у тих битвах здіймав я свій меч не супроти бусурманського племені, а супроти християн, не дивлячись на такі обставини, я завжди буду відносити їх до битв справедливих. Бо хоч і вважають ті люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не є вони нам братнім народом, а є лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собі нашій православній батьківщині загрозу незміренно більшу, аніж орди кримських Ґераїв, або навіть бюлюки турецького імператора! І це не голі слова! Чи пам'ятаєте наругу проклятого Богом Самуїла Лаща над невинними селянами Лисянки після повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вішав та на палі садив? Бунтівників? Зась! Селян-трударів, які своїм потом землю поливають, добуваючи хліба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогоріла від нашого сорому півсаженна крига! А шаблі та канчуки за кожне слово правди, що його за останні роки будь-який українець мав необережність вимовити у присутності польського пана?! Чи правду я мовлю?
У відповідь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомін. Так, вони добре пам'ятали і страшні віхи, посаджені польськими жовнірами по шляхах – палі і шибениці зі страченими після подій десятирічної давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снігу кригу Маслового Ставу, націлені їм у груди жерла гармат і повні зневаги