Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр ІльченкоЧитать онлайн книгу.
обпаливши його тим лихим побіжним поглядом, запорожець схилився до збитого птаха.
Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампущині, щоб заступити козака своїми грудьми.
Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.
А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп'ялись йому в литку.
Це був собачка, що невідь-звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами, чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.
А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.
То була дужа самиця сапсана – з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.
Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.
Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.
Пампушка тим часом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.
Одягнений у не багатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці – свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев'ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних, з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, – цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, – а що штани в нього були на якийсь десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний – од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаюки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами – до всього доброго щирими й до всього злого – лихими.
Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, – все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.
Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання