Повія. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
і Пріська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в голові, точать її хворе серце, підрізують немощну силу.
От уже третій день вона думає, як його зібратися у місто? Лягаючи спати, рішає: завтра… завтра безпремінно піду; що б там не було, а завтра зберуся… А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та і в чому?.. І знову думки-муки пиляють її до вечора; цілий день, як одну годину, держать її у своїх міцних обценьках, щоб увечері знову вимучити надію на завтра…
Так, збираючись, і не пішла. На третій день з волості, запихавшись, прибіг староста і напав лаяти.
– Все на нас вернете! – кричав він. – А кому се ближче діло – чи жінці, чи старості? Стидалися б! У мене, може, свого діла не обкидаєшся: щодня за вас, чортів, у волость тягають, а тут ще і в місто іди, признавай усякого п’яницю, що замерзне на смітнику!..
Через три дні він знову прийшов; приніс нові чоботи, клунок солі і платок.
– І грошей, – каже, – п’ять рублів було, та гроші за подушне у волості зоставили.
– Там же щось три рублі тільки слідувало. – промовила Пріська.
– То не моє діло. У волості зоставили. Піди сама та й довідаєшся.
Староста пішов. Пріська глядить на приноси – он що тепер від її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошне прикладає вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладає матері:
– І платок новий купили батько, і чоботи… та які ж маленькі та гарні! Кому ж то се? А це – сіль. Ще і в клункові щось є.
Вона вийняла щось заверчене в папір і почала розгортати. Очі її розгорілися, коли вона нагляділа аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкі, з хрестиками на привісках. Це вже для неї куплено, їй!..
– Дивіться, мамо, що батько мені купили, – показує вона матері.
Пріська тільки струснулась і одвернулася… Їй гірко було слухати доччину радісну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У віщо вона їй обійшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменіла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно і як воно взялося!..
Пройшов ще тиждень. День за днем і ніч за ніччю полізли, мов безногі черви поплазували, все далі та далі односячи минувше страхóвище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вічі своїми мертвими очима; та, з другого боку, і життя не давало покою: і воно голосно гомоніло, свою безконечну пісню заводило.
Он свято на носі: багата кутя[12], Різдво… Щороку, як не гірко було, а до куті і шматок риби мався, і пироги; про Різдво, уже що, а ковбаси, хоч куповані, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його – краще нічого не мати! Не так Прісьці гірко було, коли б вона полиню об’їлася, як від тих думок важких та тяжких… Вона згадала про ті два карбованці, що у волості зоставили. Навіщо вони їх задержали? Хіба не все з нас узяли, що треба було?.. Піду, піду… своє візьму. За гривеника ковбасу куплю: Здір кабана коле, за гривеника віддасть він ковбасу… Може, він або й другий хто їхатиме у місто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще і про чорний день зостанеться.
На