Повія. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
стіні.
– Мамо! – скрикнула Христя.
Пріська підвела голову, глянула на дочку, болісно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом від того погляду.
– Оце який вітер по хаті ходить! Чи не протопити б? – спитала Христя.
– Як хочеш, – одказала Пріська й знову спустила голову на груди.
Христя затопила… Весело забігали ясні вогники по тонких стеблах соломи, залітали невеличкі іскорки по чорних челюстях печі; віхтем піднялося полум’я вгору, палáхнуло на всю хату, заблищало по намерзлій шибці і не забарилося згаснути. Христя підкинула соломи… ще… та ще… Знову полум’я піднялося, світ осіяв усю хату. Чорною марою вирізувалась Христина постать серед того світу; кругле молоде обличчя, мов квітка, червоніло, очі блищали… Світ, палаючи, поза комином блима і пада на піл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердці висить одежа – свитки, юпки, спідниці, спускаючи від себе чорну тінь; під покрівлею тії тіні сидить Пріська, як і сиділа; світ бігає по її виду, одежі – їй байдужé: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурі, що так страшенно гуде та виє кругом хати… І здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся і голос людський.
– А буря яка, Господи! – промовила Христя.
– Цить! – крикнула Пріська, піднімаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадість.
– Гей!.. Чи чуєте?.. – доноситься голос знадвору.
Пріська стрибнула з полу та – в сіни.
– Ти, Пилипе? – питає, позираючи через засік на чоловічу постать, закидану снігом.
– Що це у вас стоїть на дорозі? – допитується голос.
– Хто там такий? – обізвалася й Христя.
– Се я.
– Хто – я?
– Грицько Супруненко, зборщик. Пустіть хоч у хату… Оце б’є яке! Оце закуйовдило!
За Грицьковою поміччю засік посунули в сіни і в хату увійшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняці, досягав головою аж до самої стелі.
– Здорові! – привітався він, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи ціле руно посивілого волосся на голові, своє довге суворе лице, насуплені брови, здоровезні намерзлі вуса.
– Здорові! – одказала Пріська.
– З сим днем, що сьогодні!
– Спасибі.
– Пилип дома?
– Немає.
– Отак же! На чорта й краще!.. А мені його треба. Де ж він?
– Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досі немає, – зітхнувши, одказує Пріська.
– На чорта й краще! – одно своє Грицько.
– Що ж там таке?
– Що? подушне! – грізно гуконув Грицько, пройшовшись по хаті та вдаривши ногу об ногу.
– Не знаю, – каже, помовчавши, Пріська. – Коли вернеться – скажу… Узяв трохи хліба продати, якщо продав…
– Та я цю пісню не від одного чую! – перебив Грицько. – Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: іди!.. Отака путь… х-хе!
– Чого ж се так припало? – пита Пріська.
– Гаспид їх знає! От нещастя! –