Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас ШевченкоЧитать онлайн книгу.

      Думи мої молодії,

      Поховані діти;

      Не літають з того світа

      Пустку натопити.

      Покинули сиротою

      З тобою одною,

      Моє серце, моя зоре,

      Раю мій, покою!

      Ніхто не зна мого раю,

      І сама не знаєш,

      Що витаєш надо мною,

      Як зоря над гаєм.

      І дивлюся я, дивлюся,

      А ти, моя зоре,

      Спускаєшся низесенько,

      Тихо заговориш.

      Усміхнешся, подивишся —

      Дивлюсь і не бачу…

      Прокинуся – плаче серце,

      І очі заплачуть.

      Спасибі, зіронько! минає

      Неясний день мій; вже смеркає,

      Над головою вже трясе

      Косою смерть. І поховають,

      А там і слід мій занесе —

      Холодний вітер. Все минає.

      І ти случаєм прочитаєш

      Вилиту сльозами

      Мою думу і тихими,

      Тихими речами

      Проговориш: «Я любила,

      Я його любила,

      І він не знав…» Зоре моя,

      На мою могилу

      Світи, зоре. А я буду

      З-за світа літати

      І про тéбе, моє серце,

      На небі співати.

      Той блукає за морями,

      Світ перепливає,

      Шука долі, не находить —

      Немає, немає!

      Мов умерла. Інший рветься

      З усієї сили

      За долею, от-от догнав

      І бебех в могилу!

      А в третього, як у старця,

      Ні хати, ні поля,

      Тілько торба, а з торбини

      Виглядає доля —

      Як дитинка; а він її

      Лає, проклинає

      І жидові заставляє.

      Ні, не покидає.

      Як реп’ях той, учепиться

      За латані поли

      Та й збирає колосочки

      На чужому полі,

      А там снопи… а там скирти,

      А там… у палатах

      Сидить собі наш сирота,

      Мов у своїй хаті.

      Отака-то тая доля,

      Хоч і не шукайте.

      Кого любить, сама найде,

      У колисці найде.

      Так коло полудня в неділю,

      Та на Зелених ще й святках,

      Під хатою в сорочці білій

      Сидів з бандурою в руках

      Старий козак.

      «І так, і сяк,

      І треба б то, і шкода.

      Ні, буде треба, хоч два года

      Нехай по світу поблукає

      Та сам своєї пошукає,

      Як я шукав колись. Ярино!

      А де Степан?» – «А он під тином,

      Неначе вкопаний, стоїть».

      «А я й не бачу! А ідіть

      Лишень сюди; та йдіть обоє!..

      Ануте, діти, отакої!» —

      І вдарив по струнах.

      Старий грає, а Ярина

      З Степаном танцює!

      Старий грає, примовляє,

      Ногами тупцює:

      «Якби