Чотири сезони (збірник). Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
rel="nofollow" href="#n_23" type="note">[23]. Але потім усе закрутилося знову. Нормадена забрали, Енді й далі насолоджувався тишею та спокоєм. Прізвища міняються, бізнес лишається незмінним.
Якось я розговорився з Нормаденом про Енді.
– Добрий хлопак, – сказав Вождь. Розібрати, що він говорить, було важко, бо в нього була заяча губа й вовча паща, слова виливалися потоком каші. – Мені там добре було. Він не знущався. Але й не хтів, шоб я там був. Я це бачив. – Промовисте знизування плечима. – Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Там такий протяг сильний, у тій камері. Холодно весь час. Він нікому не давав чіпати свої речі. Але це нічого. Хороший хлопець, ніколи не знущався. Але тягне сильно.
Якщо пам’ять мене не зраджує, Рита Гейворт провисіла в камері Енді до п’ятдесят п’ятого. Потім її замінила Мерилін Монро та її фотка з фільму «Сверблячка сьомого року» – той знаменитий кадр, де вона стоїть над вентиляційною решіткою метро, а тепле повітря роздмухує їй спідничку. Мерилін трималася до шістдесятого й була вже добряче пошматована по краях, а потім Енді замінив її на Джейн Менсфілд. Але Джейн виявилася (даруйте на слові) фригідною, і вже за рік їй на зміну прийшла одна англійська актрисуля (може, Гейзел Корт її звали, точно не скажу). Шістдесят шостого й та зійшла зі стіни, а на рекордні шість років ангажемент у камері Енді здобула Ракел Велч. На останньому плакаті, що там висів, була гарненька співачка кантрі-року, яку звали Лінда Ронстадт.
Якось я спитав, що для нього означають ці плакати. Енді глянув на мене дивно, зачудовано.
– Та, певно, те саме, що й для всіх, хто тут сидить. Свободу. Ти дивишся на цих вродливих жінок і відчуваєш, ніби можеш… ну, не зовсім можеш, але ніби можеш… ступити крок і стати там, поряд із ними. Бути вільним. Мабуть, тому найбільше мені завжди подобалася Ракел Велч. Річ була не лише в ній. Насправді важливим був пляж, на якому вона стояла. То було наче десь у Мексиці. У тихій і спокійній місцині, де людина може слухати свої думки. Реде, ти ніколи не помічав за собою, що якась картинка збуджує почуття?
Я відповів, що ніколи про це не задумувався.
– Може, настане день, і ти зрозумієш, що я маю на увазі, – сказав мені тоді Енді. І, як виявилося, мав рацію. Минуло багато років, і я чудово зрозумів, що він мав на увазі… а коли це сталося, то найперше я подумав про Нормадена і про те, як він казав, що в Енді в камері завжди було холодно.
Наприкінці березня – на початку квітня шістдесят третього з Енді сталося дещо жахливе. Я вже вам казав, що він мав у собі те, чого більшості ув’язнених (у тім числі й мені) бракує. Можете назвати це незворушністю чи відчуттям душевного спокою, або навіть постійною та непохитною вірою в те, що рано чи пізно настане день, коли цей довжелезний кошмар закінчиться. Хоч би як вам забажалося це назвати, Енді Дюфрейн завше зберігав спокій і зосередженість.
У ньому не було ні краплини того похмурого відчаю, який із часом охоплює більшість довічників. Відчути запах безнадії у випадку з Енді вам би не вдалося нізащо.