Чотири сезони (збірник). Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
тоді настало двадцять третє квітня, день, якого я ніколи в житті не забуду, навіть якщо ще п’ятдесят вісім років проживу. У запашний суботній полудень я йшов дорогою, яку хлопчик, що рибалив на мосту, назвав мені Старою Ковальською. Із собою в коричневому пакеті «Фудвей» я прихопив перекус, тож підобідав, сидячи на камені край дороги. А поївши, закопав рештки, як мене вчив колись покійний тато, ще коли я був пуцьвірінком, не більшим за того малого рибалку, який назвав мені дорогу.
Близько другої години я підійшов до великого поля, що розкинулося ліворуч. На дальньому його кінці виднілася кам’яна стіна, і тяглася вона приблизно на північний захід. Я пошкандибав до неї, брьохаючи по мокрій землі, а там пішов уздовж. Десь у вітті дуба на мене сварилася білка.
Я пройшов уже три чверті шляху, і раптом мій погляд упав на той камінь. Помилки бути не могло. Чорне скло, гладеньке, мов шовк. Камінь, що дуже недоречно виглядав на сінокосі в штаті Мен. Довго-довго я дивився на нього, відчуваючи, що ще трохи – і розплачуся, хтозна-чому. Білка мене супроводжувала й так само без угаву тріщала. Серце тіпалося в грудях, мов скажене.
Коли я знову так-сяк опанував себе, то підійшов до каменя, присів коло нього навпочіпки (колінні суглоби вистрелили, мов та двоцівка) і поклав на нього руку. Камінь був справжній. Я підняв його не тому, що думав, буцімто під ним щось лежить. Із тим самим успіхом я міг піти собі й не дізнаватися, що під ним. І наміру забирати його з собою в мене не було – я не вважав, що маю на це право, бо він мені не належав. Було в мене відчуття, що забрати той камінь із поля означало найгіршу крадіжку. Ні, я підняв його лише для того, щоб на душі поліпшало, відчути його вагу і, напевно, довести собі, що він справжній, коли торкнусь шкірою його шовковистої текстури.
Довго ще потім я дивився на те, що виявилося під каменем. Мої очі це бачили, але мозок ніяк не наздоганяв, йому знадобився час. То був конверт, дбайливо загорнутий у поліетиленовий пакет, що захищав од вологи. На ньому чітким письмом Енді було виведено моє ім’я.
Я взяв конверт, а камінь поклав туди, де його лишив Енді, а перед тим – його друг.
Дорогий Реде,
Якщо ти це читаєш, значить, ти вийшов. Не знаю, у який спосіб, але вийшов. І якщо вже моя дорога привела тебе аж сюди, то, може, ти не відмовишся ще трохи пройти. Я ж думаю, ти пам’ятаєш назву містечка? Мені потрібна надійна людина, щоб допомогла запустити проект.
А поки що випий за мене – й обміркуй усе як слід. Я чекатиму на тебе. Пам’ятай, Реде, що надія – це добре, може, найліпше з усього, що є у світі, а коли щось є добрим, воно не вмирає. Я надіятимуся, що цей лист потрапить до твоїх рук і ти зможеш його прочитати.
Твій друг,
На полі я того листа не читав. Мене раптом пронизало жахом, потребою драпати звідтіля, поки ніхто не побачив. Жахом, що мене можуть заарештувати.
Я повернувся у свій номер і прочитав уже там, вдихаючи запахи старечої вечері, що підіймалися з першого поверху – «Біфароні», «Рисороні», «Нудлероні»