Чотири сезони (збірник). Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
Шарон сказала, що це погано, так робити не можна, хоча тон її голосу свідчив про зовсім протилежне – її ця ідейка зацікавила. Тому він навішав їй, що хоче стати лікарем, коли виросте, і тоді вона йому дозволила. Це й була політика. Він хотів почути про німецьких лікарів, які намагалися спарувати жінок із собаками, саджали близнюків у холодильник, щоб дізнатися, помруть вони одночасно чи хтось протягне довше, а ще про електрошокову терапію, й операції без анестезії, і німецьких солдатів, які ґвалтували стільки жінок, скільки хотіли. Усе інше було просто нудною дурнею, якою прикрили все гидюче після того, як хтось прийшов і поклав усьому край.
– Якби я не виконував наказів, мене б убили. – Дюссандер важко дихав, його торс розгойдувався в кріслі вперед-назад, і рипіли пружини. Навколо нього висіла хмарка перегару. – Завжди був російський фронт, nicht wahr[62]! Наші лідери були божевільні, безперечно, але хіба з божевільними сперечаються? Особливо коли найбожевільнішому з них таланило, як самому Сатані? Він дивом уник блискучої спроби прикінчити його. Тих, хто це замислив, задушили струною від піаніно. Душили повільно. А їхню передсмертну агонію зняли на плівку, щоб була наука еліті…
– Ага! Круто! – поривчасто викрикнув Тод. – А ви те кіно бачили?
– Так. Я бачив. Ми всі бачили, що стається з тими, хто не хоче чи не може бігти поперед вітру й чекати кінця бурі. Те, що ми тоді робили, було правильно. Для того часу й місця то було правильно. Я б знову зробив те саме. Але…
Його погляд упав на склянку. Порожню.
– …але я не хочу про це говорити, навіть думати не хочу. Те, що ми робили, диктувалося лише намаганням вижити. А у виживанні нема нічого привабливого. Мені снилися сни… – Із коробки на телевізорі він повільно витяг цигарку. – Так. Роками снилися. Чорнота, а в ній звуки. Двигуни тракторів. Бульдозерів. Приклади рушниць, що б’ються в замерзлу землю чи людські черепи. Свистки, сирени, постріли з пістолетів, пронизливі крики. Двері вагонів для худоби, що гуркочуть, відчиняючись, у холодні зимові пообіддя.
А потім у моїх снах усі звуки припинялися – і в темряві розплющувалися очі, блискучі, мов очі тварин у тропічному лісі. Багато років я жив на краю джунглів, і, мабуть, тому в цих снах відчував запах джунглів. Прокидався я весь мокрий від поту, серце калаталося в грудях, кулак затуляв рота, щоб заглушити крики. І я думав: «Сон – це насправді». Бразилія, Парагвай, Куба… вони – це сон. У реальності я досі в Патині. Сьогодні росіяни вже ближче, ніж учора. Дехто з них пригадує, як у сорок третьому вони змушені були їсти заморожені трупи німців, щоб вижити. А тепер вони прагнуть напитися гарячої німецької крові. Подейкували, хлопче, що деякі так і зробили, коли прийшли в Німеччину: перетяли горло кільком полоненим й пили їхню кров із черевиків. Я прокидався й думав: «Робота повинна тривати, хоча б для того, аби зникли докази того, що ми тут робили, чи щоб світ, який не хоче в це вірити, не мусив би вірити». Я думав: «Робота повинна тривати, якщо ми хочемо вижити».
Тод слухав дуже
Чи не так? (нім.).