Колекціонер. Джон ФаулзЧитать онлайн книгу.
під 5 %! Дехто в магістраті геть позбавлений почуття міри.
Я зробив те, що мені порадили працівники тоталізатора: переїхав просто до Лондона з тіткою Енні та Мейбл на той час, поки в містечку все заспокоїться. Я надіслав старому Томові чек на 500 фунтів і попросив його поділитися з Кратчлі та іншими. Я не відповів на їхні листи з подяками. Вони, певна річ, подумали, що я негідник.
Єдиною ложкою дьогтю в цьому була Міранда. Вона була вдома на канікулах, коли я виграв, і я побачив її тільки вранці тієї вирішальної суботи. Весь цей час, поки я тринькав гроші в Лондоні, я думав, що, мабуть, більше ніколи її не побачу; тепер я став багатий, став вигідним женихом; і знову я подумав, що це все дурниці, бо люди одружуються з кохання, особливо такі дівчата, як Міранда. Іноді я думав, що вже забуду її. Але не можна забути спеціально, це може хіба що саме статися. Тільки зі мною цього не сталося.
Якщо ви людина корислива й аморальна, яких сьогодні більшість, то, напевне, маючи гроші, ви б могли неабияк провести час. Тільки от маю сказати, що я таким ніколи не був; мене навіть у школі жодного разу не карали. Тітка Енні була нонконформісткою,[2] вона ніколи не змушувала мене ходити до церкви тощо, але я виховувався у відповідній атмосфері, хоча дядько Дик, бувало, тихцем ходив до паба. Тітка дозволила мені курити після численних сварок, коли я повернувся з армії, але їй ніколи це не подобалося. Навіть щодо всіх тих грошей вона все казала, що витрачати їх суперечить її принципам. Але Мейбл конфіденційно вплинула на неї: одного дня я чув, як вона з нею розмовляє. І в кожному разі, я сказав, що це мої гроші і мій талан, тож коли їй це подобається – хай бере скільки хоче, а коли не подобається – хай не бере, та й узагалі, в нонконформізмі нічого немає проти подарунків.
Я веду до того, що, власне, раз чи двічі трохи напивався, коли служив у фінансовому корпусі, особливо в Німеччині, але ніколи не мав ніякої справи з жінками. Я про жінок і не думав, доки не зустрів Міранду. Я знаю, в мені немає нічого такого, що люблять дівчата; я знаю, що з ними все добре виходить у таких, як Кратчлі, котрий, на мою думку, є звичайнісіньким грубіяном. Деякі дівчата там, в Еннексі, такими очима на нього дивилися – глянути гидко. Це щось таке грубе й тваринне, чим природа мене обділила від народження. (І я радий, що обділила: на мою думку, коли б таких, як я, було більше, світ став би кращим.)
Коли ви не маєте грошей, вам завжди здається, що з ними ваше життя суттєво зміниться. Я не хотів більше, ніж мені належало, нічого понад це, але в готелі одразу помітив: зовні люб’язний персонал насправді глибоко мене зневажав за те, що я маю гроші й не знаю, що з ними робити. Позаочі вони ставилися до мене як до того, ким я був, – дрібного канцелярського службовця. Від розкидання грошима жодної радості не було. Щойно я починав із ними розмовляти, я себе видавав. Їхній погляд казав: нас не обдуриш, ми знаємо, хто ти такий, чи не пішов би ти туди, звідки взявся.
Пам’ятаю, як ми одного разу пішли вечеряти до шикарного ресторану. Він був у списку,
Одна з течій англіканської церкви.