Колекціонер. Джон ФаулзЧитать онлайн книгу.
яка йшла понад будинком, і газоном. Ми пройшли живопліт із вовчого лика, піднялися вгору, де були город і сад. Як я говорив, у мене не було жодного негарного бажання скористатися ситуацією, я завжди ставився до неї з винятковою повагою (доки вона не зробила те, що зробила), але, мабуть, річ була в тому, що стояла темрява, ми йшли отак, я відчував крізь рукав її руку, мені так хотілося взяти її руки у свої і поцілувати її, власне, я тремтів. Я мав щось сказати, інакше я втратив би розум.
– Ти мені не повіриш, коли я скажу, що дуже щасливий зараз, правда? – запитав я. Звісно, відповісти вона не могла.
– Ти вважаєш, що я не вмію нічого відчувати, ти не знаєш, що в мене є глибокі почуття, але я не вмію висловити їх так, як ти, – сказав я. – Якщо людина не вміє висловлювати свої почуття, це не означає, що вони неглибокі.
Весь цей час ми йшли під темним гіллям.
– Усе, про що я прошу тебе, – це зрозуміти, як сильно я тебе кохаю, як ти мені потрібна, яке глибоке моє почуття.
– Іноді, – продовжив я, – це потребує зусиль.
Я не люблю вихвалятись, але я хотів дати їй хвилинку подумати, що зробив би інший чоловік, коли б вона була в його владі.
Ми вийшли до газону з другого боку, а тоді до будинку. На дорозі почувся звук авто, воно проїхало. Я міцно тримав її.
Ми підійшли до дверей підвалу. Я запропонував:
– Хочеш іще раз пройтися?
Дивно, але вона похитала головою.
Звичайно, я повів її вниз. Коли я зняв кляп і розв’язав їй руки, вона сказала:
– Я б хотіла чаю. Будь ласка, зроби. Замкни двері. Я залишуся тут.
Я заварив чай. Коли я приніс його і налив, вона почала говорити.
– Я маю тобі дещо сказати, – звернулася вона до мене.
Я слухав.
– Ти хотів мене поцілувати там, надворі, правда?
– Вибач. – Як завжди, я почав червоніти.
– Передусім я б хотіла тобі подякувати, що ти цього не зробив, бо я не хочу, щоб ти мене цілував. Я розумію, що я у твоїх руках. Я розумію, як мені пощастило, що ти настільки порядний саме в цьому.
– Такого більше не буде, – запевнив я її.
– От що я хочу сказати. Якщо раптом станеться знову це – чи щось гірше – і якщо ти не стримаєшся… Я б хотіла, щоб ти мені дещо пообіцяв.
– Такого більше не буде!
– Пообіцяв не робити це по-підлому. Тобто оглушуючи мене, присипляючи хлороформом. Я не битимусь, я дозволю тобі робити зі мною те, що хочеш.
– Такого більше не буде, – повторив я. – Я забувся. Я не можу цього пояснити.
– Тільки якщо ти таке зробиш, якщо ти колись щось таке зробиш, я більше ніколи-ніколи тебе не поважатиму, ніколи-ніколи з тобою не розмовлятиму. Розумієш?
– Я іншого б і не чекав, – я почервонів, як буряк.
Вона простягла мені руку. Я її потис. Не пам’ятаю, як я вийшов із кімнати. Того вечора в мене через неї все в голові мішалося.
Ну от, і щодня було те саме: я спускався до підвалу між восьмою і дев’ятою ранку, приносив їй снідати, виносив відра, іноді ми трохи розмовляли, вона замовляла мені, що слід купити (іноді я залишався вдома, але частіше виїжджав