Колекціонер. Джон ФаулзЧитать онлайн книгу.
вона приїжджає. Їздила вона на Гемпстед. На тій станції я зробив так само. Наступного дня я чекав на неї на виході й ішов за нею хвилин десять провулками туди, де вона мешкала. Я проминув будинок, до якого вона зайшла, побачив його номер, пройшовся вулицею і дізнався її назву.
Того дня я попрацював на славу.
За три дні до того я залишив «Креморн» і кожну ніч проводив в іншому готелі, щоб мене не можна було вистежити. У фургоні в мене було готове ліжко з ременями й шарфами. Я збирався вдатися до хлороформу, колись я використовував його в морилці. Мені дав його знайомий із громадської лабораторії. Хлороформ не вивітрюється, але для певності я вирішив додати до нього трохи тетрахлорметану, який усюди продається.
Я об’їхав район Гемпстед і вивчив його від і до, щоб швидко завернути на Фостерс-стрит. Усе було готове. Отже, тепер я міг стежити і, щойно випаде нагода, усе зробити. Я тими днями був зовсім незвичайний, усе продумував, неначе робив це все життя. Ніби працював таємним агентом чи детективом.
І нарешті, як це інколи буває і з метеликами, усе сталося через десять днів. Я маю на увазі те, що ви ходите туди, де можете зустріти якийсь рідкісний вид, і він вам не трапляється, але іншим разом, навіть не шукаючи, бачите його просто перед собою на квітці, як то кажуть, наче на блюдечку піднесли.
Тої ночі, як завжди, я стояв у провулку біля метро у своєму фургоні. День був приємний, але задушливий, насувалася гроза. Я стояв біля дверей крамниці навпроти виходу з метро і побачив, як вона піднялася сходами, щойно линув дощ. На ній не було дощовика, тільки джемпер. Вона швидко забігла за ріг у станцію. Я перейшов вулицю, навколо ходило багато люду. Вона була в телефонній будці. Вийшовши звідти, замість того щоб піти, як завжди, вгору, пішла іншою вулицею. Я попрямував за нею, думаючи, що ніякої користі від того не буде, адже я не розумів, що вона робить. Та вона раптом метнулася в бічну вулицю, там був кінотеатр, куди вона і зайшла. Я все зрозумів: вона телефонувала туди, де живе, і попередила, що пішов дощ і вона перечекає його в кіно. Я знав, що це мій шанс, якщо ніхто не прийде її зустрічати. Я зайшов до кіно за нею і подивився, скільки триває сеанс. Виявив – дві години. Я вирішив ризикнути; можливо, бажав дати долі можливість мене зупинити. Я пішов до кафе й повечеряв. Потім повернувся до свого фургона і припаркував його там, звідки було видно вихід із кіно. Я не знав, чого чекати – може, її зустрічатиме друг. Я хочу сказати, що відчув, як мене немовби підхопило течією і понесло: може, на щось наткнуся, може, проскочу.
Вона вийшла сама рівно за дві години; дощ більш-менш припинився, і від хмар було майже темно. Я дивився, як вона звично підіймається на пагорб. Тоді я проїхав повз неї до такої точки, яку вона напевне мала проходити. На тому місці дорога до її дому відгалужувалася від іншого шляху. З одного боку там були дерева й кущі, а з другого – величезний особняк на великій ділянці. Схоже, він був порожній. Вище також стояли будинки, всі великі. Перша частина її шляху пролягала через добре освітлені вулиці.
Тільки