Анна Київська – королева Франції. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
з Києва, довелося… Так ніби дівчину силоміць, проти волі її, королевою зробили. А так-таки й було.
Дівчата її віку (та й молоді жінки теж) тільки й мріють про такий статус, а про неї історики писали: і довелося їй стати королевою Франції.
Коли батько її Ярослав Володимирович вирішив зміцнити зв’язки ще й із Францією та задовільнити прохання короля Генріха I – Анна була не старша за сучасну студенточку. Один з авторів, який писав про неї, зауважує: вельми можливо, вона була тоді закохана в якого-небудь Добринюшку, мріяла співати на хорах Софійського собору, а довелося…
А що значить бути королевою? Ні, ні, це не тільки розкішне вбрання, захоплені погляди залицяльників – реальність трохи інша. Бути королевою – це постійно виявляти високу самовідданість та дисципліну. Що з того, що королева на другому місці, себто вона «за» чоловіком, мовби не при ділах, але ж вона при тилах його королівства! І в неї цілий сонм обов’язків, турбот про вибір чоловіка, про його сили перед боєм, і в його звітуванні перед Богом.
Та й до всього ж, дочка великого київського князя – це посадова особа. Треба – значить треба. Себто у Францію їхати. Прощавай назавжди, київський Добриня! – не судилося, мушу народжувати чужому королю спадкоємців. Прощавай і ти, Софіє Київська, і ти, золотоверхий Києве мій! (Мій – адже я була і навіки залишуся киянкою.)
Трохи було аж засмутилася (правда, виду не подавала), що саме їй батько таку долю вибрав: у якусь там Францію на край світу посилає. Та у Києві про ту Францію ніхто й знати не знає. Чули, що є таке королівство – маленьке та слабеньке. Не Германія, не Норвегія, не Скандинавія.
Не Візантія, зрештою.
Закуток Європи, але…
Мусить їхати. Така батьківська воля, і такий у неї обов’язок. Треба зміцнювати міждержавні зв’язки Київської Русі, тож годиться й Франція. Та й не Київ набивається – сам король Франції просить її руки.
Отак і поїхали. У Францію – то й у Францію.
Свати із Франції. Багаті дари Ярославу Мудрому
Посли короля Франції, овдовілого Генріха I вирушили до Києва по весні 1048 року, в квітні місяці.
Королівські свати просувалися повільно. Крім послів, які їхали верхи, хто на мулах (переважно духовні особи), хто на конях (лицарі) – обоз складали численні повозки з припасами (шлях-бо передбачався довгий, наче на інший кінець світу) та вози з багатьма дарами. Наприклад, в якості дарунків Ярославу Мудрому везли дорогі бойові мечі, заморські сукна, коштовні срібні чаші – французький сват багнув вразити щедрістю свого київського свата.
На човнах, розкішних і пишно прикрашених – щоб всі знали, хто пливе та їде – не хто-небудь, а гості самого короля франків! Де та Франція? – питали. Дивувались ображені, що ти диви, якісь там… ммм… аборигени не знають, де Франція, – відповідали: там, де треба… Отож на човнах спустилися до Дунаю (спершу ж треба було ще й до нього з Франції дістатися), потім на конях пройшли через Прагу і Краків. Шлях це, правда, не найближчий. Та дорога вважалася і зручною,