Анна Київська – королева Франції. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
чужинці з розбійницькими замашками, а не в тім’я биті виявились. Варто наголосити, що великі князі київські, московські та руські царі, були нащадками (тією чи іншою мірою спорідненості) Рюриковичів.
Багато Рюриковичів, які асимілювалися з русичами і вже були наче й чистими русичами, займали керівні посади в адміністративному, судовому та воєнному управлінні. На все тій же Русі, а потім і в Росії. Загалом же дослідники знають більше 10 000 їхніх потомків.
Так-так, саме прадавнього Рюрика – не то князя, не то отамана дружини, що промишляла розбоєм. На Русь він колись прибув буцімто на прохання деяких слов’янських племен: мовляв, приходь до нас, будеш князем у Новгороді, бо в нас свої чи не всі між собою перегиркались, і ладу-порядку немає…
Рюрик не гордий – прийшов. І став княжити в Новгороді з 862 року.
І започаткував династію Рюриковичів. Першим його спадкоємцем вже в Києві став Ігор Рюрикович, син того варяга на прізвисько Старий. Загалом він правив Руссю 32 роки. І ще б княжив, так став жертвою власної недалекоглядності: при спробі повторно зібрати данину з древлян був ними жорстоко покараний (як той вовк, що внадився до овець): жадібного князя прив’язали до верхівок двох нагнутих дерев, а потім їх відпустили. Випроставшись з великою силою, вони й розірвали навпіл тіло бідолахи.
Син його Святослав теж помер не у власній постелі і не своєю смертю. Вродився невгамовним, любителем походів у чужоземелля. Правда, встиг зробити й дещо добре для Київської Русі. Об’єднав племена східних слов’ян в єдину централізовану державу, розгромив Хозарський каганат, якому деякі слов’янські племена платили данину. Успішними були і його походи на Волзьку Булгарію, в Болгарію та Візантію. Відзначався чесністю, що в ті часи було великою рідкістю. Перш ніж вирушити проти когось походом, застерігав: «Іду на ви». А загинув в останньому поході – у битві з печенігами. Їхній князь Куря відрубав Святославу голову, зробив з його черепа чашу і пив з неї, хизуючись своєю перемогою над славетним руським князем.
Молодший його син Володимир в юності був затятим язичником, вельми мстивим і жорстоким воїном. Та й навіть братовбивцею. А ще запам’ятався, як любострасний, похітливо-хтивий і ласолюбний – у нього було сім тільки офіційних дружин (з деякими він жив одночасно, як кажуть, позмінно). І буцімто мав ще аж 300 наложниць! Але й для Русі зробив напродив багато такого, що держава за правління цього нащадка Рюриковича стала ще могутнішою. Він був прозваний Святим та Рівноапостольним, коли увів на Русі християнство. Саме він зупинив напади печенігів на Русь, на її кордонах будував міста й фортеці. А ще поширював знання, вчив русичів, як-то кажуть, уму-розуму. А які бенкети він влаштовував! (На Русі їх споконвіку називали «пирами».) Вельми щедрим був. Тож недарма його ще звали й Великим. І це вже народ його прозвав Володимир Красне (Гарне) Сонечко.
Син його – теж Рюрикович, Ярослав Мудрий, об’єднав мало не всі давньоруські землі. Анна, як дочка його, теж була з Рюриковичів[2] – по батьковій лінії. І дуже пишалася далеким предком своїм і батьком рідним.
«В
З усіх Рюриковичів найбільшої слави зажив цар Іван IV; названий Грозним. Віщуни ще при його народженні пророкували: цей хлопець стане государем, але государем-мучителем. І як у воду дивилися. Вдався і надто підозріливим та жорстоким. Коли завів стражу-опричину, то царство його покрив терор: винуватих і безвинних обезголовлювали, вішали, спалювали на багаттях живцем, з живих людей здирали шкіру, четвертували їх, садили на палю…
І при всьому цьому цар ще встигав керувати царством і раз по раз женився – здається, сім разів. Цькуючи інших, сам ґиґнув, як зацькований звір. На трон забрався синок його, Федір Іванович, душевно хвора людина. Чи, як на Русі казали – блаженний. Помер, не залишивши спадкоємців та заповіту. З ним і припинила існування династія Рюриковичів-царів.