Лицар з Кульчиць. Ярослав ЯрішЧитать онлайн книгу.
нахабності молодому Дашиничу не позичати. Юрій посміхнувся, але виконав волю молодого колядника.
Він кілька хвилин спостерігав, як малий у важких чоботах побрів снігом, закинувши торбину за плечі. Кульчицький посміхнувся, згадавши себе, свої дитячі літа. Він пішов на подвір’я, почав розглядатися. Не змінилося нічого. Як завжди, тут був лад, чистота, видно, що всюди заглядало око дбайливого господаря, всього торкалася його тепла рука. Дітей своїх батько також привчив до роботи: помагають, пильнують. І тільки він, Юрко, відбився від господарства, від роботи, від землі. Ще пух під носом не почорнів, як він подався до Львова на науку… Чи дасть собі зараз раду тут, у селі, чи прокинеться у ньому те, напівзабуте? Побачимо. Він же український шляхтич, а не польський чи французький. Ті не люблять землю, ганьбою вважають працювати на ній. Ми ж інші: ми свою земельку любимо, з великою пошаною обробляємо та збираємо врожаї. Земля віддячує нам за нашу працю й любов.
Вечір настав швидко. Шляхта збиралася біля церкви. Кожен одягався у найдорожчий одяг, шляхтичі до боків чіпляли шаблі. Старші чоловіки, жінки й навіть діти всідалися на вистелених сіном санях. Молоді шляхтичі басували на конях. Коли всі зібралися, дружно скинули шапки й перехрестилися до церкви. Рушили. Попереду їхали молоді вершники на конях і освітлювали дорогу смолоскипами. По дорозі вдарили музики і понад засніженим полем знову почулася коляда, яка у ці дні над Кульчицями не замовкала.
Отак з колядою шляхта в’їхала у Городище, далі пішла на Дубляни й інші села по черзі. До Кульчицьких приєднувалися шляхтичі Городиські, Дублянські, Гординські, Білинські, Сілецькі, процесія дедалі більше розросталася, а до неї приєднувалася все нова і нова шляхта. Зробивши таке коло, шляхта у Кружиках перейшла замерзлий Дністер, а тоді через Калинів та Бабину доїхали до Самбора.
Розділ V
У передмісті шляхту зустріли урочисто: жили тут прості русини-ремісники. Обмінявшись вітаннями, усі гуртом пішли поклонитися найстаршій церкві Святого Филипа, а вже після цього гуртом рушили до Самбора. Саме настав світанок – і всі брами у місті широко відчинилися. До міста хлинув люд з передміських вулиць: Горішньої, Заміської, Середньої, Завидівки, Долішньої, Поводової. Також підтяглися люди і з навколишніх сіл.
Церква стояла на горбочку, неподалік від костелу та ратуші. Польські пани ніколи б не дали дозволу на будівництво православної церкви, якби біда їх не притиснула. Це сталося більш як сто років тому. Тоді татари нападали й немилосердно нищили навколишні землі. За три роки на Самбір було вчинено більше двадцяти нападів, тож міський уряд вирішив побудувати навколо міста мури. Королівські урядовці не давали ради: мури ніяк не могли викінчити. У цей час православним єпископом Перемишльським та Самбірським був Антоній Радиловський, родом із сусідніх Радлович. Він постійно клопотав за церкву для самбір’ян у місті, аби побудувати справді величний храм і не боятися, що у незахищеному передмісті його спалять татари. Радиловський таки добився дозволу у короля Сигізмунда Августа за посередництвом королеви Бони, а за це королева наказала русинам-українцям побудувати третину мурів. Вони працювали не покладаючи