Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен КінгЧитать онлайн книгу.

      3. Джуліенн Вернон («Додж Рем» 2005)

      Джулі Вернон не потребувала короля Джеймса, щоб той навчав її, як бути доброю самарянкою.

      Вона виросла в маленькому містечку Рідфілд (2400 мешканців) штату Мейн, де добросусідство було способом життя і де незнайомці також вважалися сусідами. Ніхто не пояснював їй це такою великою кількістю слів, вона навчалася від свого батька, матері, від старших братів. У них не малося зайвих слів, аби щось говорити на такі теми, натомість навчання власним прикладом завжди є найпотужнішим засобом навчання з усіх. Якщо ти побачив когось, хто лежить край дороги, не важить, хто він, самарянин чи марсіанин. Ти зупиняєшся, щоб допомогти.

      Також її ніколи особливо не лякала можливість виявитися пограбованою, зґвалтованою чи вбитою кимось, хто лише прикидається, ніби потребує допомоги. Коли вона навчалася в п’ятому класі і шкільна медсестра спитала, яка в неї вага, Джулі гордо відповіла: «Мій тато каже, що коли я наряджена, то важу близько ста сімдесяти. Обчухраною трохи менш». Зараз, у тридцять п’ять, нарядженою вона потягнула б майже на двісті вісімдесят і не мала жодного інтересу до того, щоби стати доброю дружиною будь-якому чоловіку[38]. Вона аж вилискувала, як бинда на старому татусевому капелюсі, своїм ґейством і пишалася ним. На заду її «Рема» було дві наліпки. Одна з написом: «ПІДТРИМУЙТЕ ҐЕНДЕРНУ РІВНІСТЬ». Інша, яскраво-рожева, оголошувала: «ҐЕЙ – ЩАСЛИВЕ СЛОВО!»

      Зараз тих наліпок не було видно, оскільки Джулі тягнула за собою те, що сама називала «конячим трейлером». У містечку Клінтон вона купила дворічну кобилу іспанської верхової породи і тепер прямувала назад у Рідфілд, де жила зі своєю партнеркою на фермі, усього лиш за дві милі дорогою від того будинку, в якому колись виросла.

      Зараз вона думала, як це часто робила, про свої п’ятирічні гастролі з «Блимавками», жіночою командою борчинь у багнюці. Ті роки були поганими й водночас добрими. Поганими, тому що публіка загалом сприймала «Блимавок» як фрік-шоу (з чим Джулі почасти погоджувалася), а добрими, тому що вона за той час надивилася на широкий світ. Здебільшого на американський світ, це так, але ж якось «Блимавки» провели й три місяці в Англії, Франції та Німеччині, де до них ставилися з добротою й повагою, які були заледве не лячними. Фактично як до молодих леді.

      У неї навіть досі мався паспорт, і вона його оновила минулого року, хоча здогадувалася, що більше ніколи, мабуть, не поїде за кордон. Загалом з цим усе було гаразд. Загалом вона була щасливою на тій фермі з Амелією та їхнім різномастим звіринцем із котів, собак та худоби, але інколи вона сумувала за гастрольними часами, за виїзними виступами, боями у світлі прожекторів, за шорсткими товариськими стосунками з іншими дівчатами. Інколи вона навіть сумувала за сутичками й штовханиною з публікою.

      «Хапай її за піхву, вона лесба, їй сподобається», – заволав одного вечора якийсь сракоголовий мугир – то було в Талсі, якщо вона правильно пам’ятає[39].

      Вони