Ловець снів. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
це справжній ураган».
«Усе це нісенітниця і маячня», – думає Бобер, і несподівано йому стає сумно на душі, ще сумніше, ніж того дня, коли Лорі Сью зібрала речі й повернулася до матері. Це абсолютно на нього не схоже, та раптом у нього лишається тільки одне бажання: звалити на хер звідси, наповнити легені прохолодним солонуватим повітрям і знайти телефон.
А потім його тягне зателефонувати Джонсі або Генрі, будь-кому з них. Він хоче сказати: «Привіт, чувак, як життя?» І почути у відповідь: «Та ну, Бобре, все ДІЛТС. Не скакати, не грати».
Він підводиться.
– Гей, хлопче! – гукає Джордж. Бобер навчався з Джорджем у Вестбрукському нижчому коледжі, і тоді Джордж здавався йому цілком нормальним, але Вестбрук був багато-багато порцій пива тому. – Ти куди?
– Відлити, – відповідає Бобер, перекочуючи зубочистку з одного кутка рота в інший.
– То воруши дупою, бо я саме дійшов до найцікавішого.
І Бобер думає: «Трусики з отвором у промежині». Дідько, сьогодні та сама дивна вібрація, це відчуття якесь особливо сильне. Напевне, це щось на зразок барометра.
Знизивши голос, Джордж веде далі:
– Так от, коли я задер їй спідницю…
– Я знаю, на ній були трусики з отвором у промежині, – перебиває Бобер. Він помічає вираз здивування – майже отетеріння – в очах Джорджа, але не звертає на це уваги. – Аж вмираю, так хочу послухати про це.
Він виходить, іде до чоловічого туалету з його жовто-рожевим смородом сечі й дезінфекторів, проходить повз нього, повз жіночий туалет, проминає двері з табличкою «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» і виходить у провулок. Небо над головою біле, дощове, але повітря чисте й приємне. Таке приємне. Він глибоко вдихає і знову думає: «Не скакати, не грати». Губ його торкається усмішка.
Бобер прогулюється хвилин десять, просто жуючи зубочистки й провітрюючи голову. Якоїсь миті, точно вже не пригадати коли, він викидає косячок, який лежав у його кишені. Потім телефонує з автомата до крамниці Джо Смоука на Монумент-сквер. Він чекав почути автовідповідач – Генрі ще мав бути на заняттях, – але слухавку на другому кінці знімає сам Генрі.
– Здоров, старий, як життя? – питає Бобер.
– Та ну, – відповідає Генрі. – День інший, лайно те саме. А сам як, Бобре?
Бобер заплющує очі. На якусь мить знову все гаразд, принаймні настільки, наскільки це можливо в такому довбаному світі.
– Так само, приятелю, – відповідає він. – Десь так само.
Піт сидить за робочим столом біля виставкового залу «Макдональд Моторс» у Бриджтоні і крутить у пальцях ланцюжок від ключів. Брелок на ньому складається з чотирьох вкритих емаллю літер: NASA.
Мрії старіють швидше, ніж мрійники, цю істину Піт відкрив для себе з роками. Однак помирають вони нерідко на диво болісною смертю, волаючи тихими жалюгідними голосками десь на околицях мозку. Багато часу минуло відтоді, як Піт спав у кімнаті, обклеєній світлинами космічних кораблів «Аполлон» і «Сатурн», астронавтів,