Відродження. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.

      – Візьми позику!

      – Я міг би, але, Лоро… послухай. – Нарешті він підняв очі. – Мені, може, доведеться це зробити, аби сяк-так перебути літо.

      – Він твій син!

      – Я знаю, чорт забирай! – проревів тато. Мені стало страшно, а мамі – ще більше, бо тепер посуд під хмарою піни не просто загримів. Він із тріском побився. І коли мама підняла руки, з однієї текла кров.

      Вона піднесла цю руку батькові до обличчя (наче мій безмовний брат, що показував ТАК чи НІ в класі) і сказала:

      – Подивися, до чого ти мене до… – Раптом вона помітила мене. Я сидів на купі дров і вдивлявся в кухню. – Щезни! Іди надвір пограйся!

      – Лоро, не треба зганяти злість на Дже…

      – Іди геть! – закричала вона. Так само закричав би на мене Кон, якби в нього був голос кричати. – Бог ненавидить підглядачів!

      І вона розплакалася. Я вибіг у двері, з моїх очей теж котилися сльози. Я помчав униз Методистським пагорбом і перебіг трасу 9, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Думки про те, щоб піти до пасторського дому, в мене не було: я був надто засмучений і не міг зметикувати, що можна попросити поради в священика. Якби Петсі Джейкобз не нагодилася тієї миті на передньому подвір’ї (вона саме перевіряла, чи не зійшли квіти, які посадила восени), я міг бігти, аж поки не впав би. Але вона була надворі й покликала мене на ім’я. Глибоко в душі мені хотілося просто бігти далі, але (здається, я вже це казав) я був хлопчиком вихованим, навіть коли засмучувався. Тому я зупинився.

      Вона підійшла до місця, де я стояв, похиливши голову й хапаючи ротом повітря.

      – Джеймі, що таке?

      Я нічого не відповів. Тоді вона взяла мене рукою за підборіддя й підняла мою голову. Я побачив, що на траві біля парадного ґанку сидить в оточенні іграшкових машинок Моррі. Він круглими від подиву оченятами дивився на мене.

      – Джеймі? Розкажи мені, що сталося.

      Так само, як бути чемними, нас учили ще й «не виносити сміття з хати» – мовчати про те, що відбувається в нашій сім’ї. То був янківський звичай. Але її доброта знезброювала й мене як прорвало: я став розказувати про Конове нещастя (глибини якого, я переконаний, до кінця не розуміли ні мама, ні тато, хай і були вони по-справжньому стривожені), про мамин страх, що його голосові зв’язки порвалися і він, певно, більше ніколи не зможе говорити, про те, як вона наполягала на тому, щоб його подивився фахівець, а тато – на тому, що вони не можуть собі цього дозволити. А найбільше – про ті крики. Про голос незнайомки, яким кричала моя мати, я Петсі нічого не сказав, та тільки тому, що не знав, як про це розповісти.

      Коли потік нарешті вичах, вона сказала:

      – Ходімо за будинок, у сарай. Тобі треба поговорити з Чарлі.