Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран ГунельЧитать онлайн книгу.
сказала вона удавано дружнім тоном.
Я був упевнений, що вона помітила, як незручно я почуваюсь, і бажала тим насолодитися. Я відхилив її пропозицію. Обличчя мені палало. Аби ж тільки не зчервоніти… Я схопився за перше, що впало мені в очі, щоб відвернути її увагу від себе:
– Як довго працює батарейка?
Водночас мій сором досяг апогею. Я ж, мабуть, перший клієнт за всю історію Cartier, який поцікавився строком служби якоїсь батарейки. Авжеж, такі дрібнички тут зазвичай нікого не цікавлять.
Продавчиня помовчала мить, немов даючи мені час усвідомити, наскільки моє запитання недоречне, аби тортури сорому достатньо глибоко опалили мене. Мені ставало дедалі гарячіше.
– Один рік.
Мені конче треба було заспокоїтися, зорганізуватися. Я щосили намагався оговтатися, із фальшивою цікавістю втупившись у перший-ліпший годинник. Я взяв його та швиденько надягнув на зап’ясток – силився удати, нібито я звик до дорогих речей; спробував так само швидко його застібнути – аж раптом металева подвійна застібка заблокувалася: мабуть, неправильно склав її. Я похапцем її розкрив і ще раз спробував, ще й трохи притиснувши, але застібка заблокувалася ще гірше.
– Застібка складається в інший бік, – сказала вона мені так, наче цілком викрила мої наміри. – Дозвольте…
Я потонув у соромі, голова мені кипіла. Я злякався, що краплі поту впадуть просто на стіл – і відхилився на кілька сантиметрів, аби уникнути того найвищого приниження.
Я простягнув їй руку, почуваючись утікачем, який здався і простягає руки поліціянту, щоб той надягнув наручники. Вона, ніби не помічаючи моєї незручності, легким рухом застібнула годинника.
Граючи роль естета, що оцінює вигляд дорогої речі, я відвів руку й почав роздивлятися годинник під різними кутами.
– Скільки він коштує? – спитав я так невимушено, наче ставлю це запитання мало не щодня.
– Три тисячі двісті сімдесят євро.
Мені здалось, що почув у її голосі гидке задоволення, яке подекуди виявляється в ницих екзаменаторів, коли вони оголошують, що ви провалили іспит і не бачити вам чи то диплому, чи то водійського посвідчення.
Три тисячі двісті сімдесят євро – за кварцовий годинник у стальному корпусі з каучуковим браслетом… Мені кортіло запитати її, чим це відрізняється від китайського виробу за тридцятку. Дюбрей, звісно, оцінив би запитання. Але я нездатний був його поставити. Поки що нездатний. Натомість ця завелика ціна – неосяжна, як на мене, – на диво, дала мені трохи полегшення: очевидна невідповідність руйнувала магію всесвіту розкоші та мою повагу до того всесвіту.
– Хочу поміряти он той, – сказав я, показавши на інший годинник і знімаючи із себе попередній.
– Tank, французький, дизайн 1917 року. Механіка з автозаводом, калібр Cartier 120.
Я надягнув його.
– Непоганий, – сказав я, дивлячись на нього і ніби вагаючись.
Отже, поміряв уже два. Скільки ще треба було поміряти? Бува, не п’ятнадцять штук? Я потроху починав розслаблятися,