Ось відкрита долоня (збірник). Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
стискаючи в долоні горішки. Намагалася нагодувати рудих пухнастих білок – вони наближалися дрібними квапливими перебіжками, нашорошували вушка, поблискували очками-гудзиками. Але від найменшого поруху назустріч кидалися геть, видряпувались стовбурами, губилися у верховітті каштанів.
– Не бігай за білками, – зронила тітка. – Просто розкрий долоню.
І я, на диво, послухалася – припинила метушитися, присіла навпочіпки в розсипи покрученого, опалого листя. Стишилася, намагаючися не шарудіти. Цок-цок-цок горішком до горішка – вистукувала ледь чутне запрошення вертким пострибункам. Довго чекати не довелося. Вони вигулькували зі своїх сховків, обережно наближалися до нерухомої дитячої фігурки, блискавично вихоплювали гостину з долоні й влаштовувалися неподалік розгризати смаколики. Мені на втіху.
Не бігай за білками, просто розкрий долоню – це була слушна порада. Я її не раз згадувала в багатьох випадках, коли зайва суєта та надмірна активність могли лише зашкодити.
І ось – стільки років по тому! – нова порада від тітоньки Люби: спостерігай за людьми.
– За якими людьми? – не второпала я.
– За будь-якими, – знизала вона плечима, – чоловіками, жінками, дітьми, головне – аби з цікавістю. Коли тобі погано й голова пухне від думок, спостерігай за людьми. Це краще, ніж страждати за своїм Максимом.
Тут вона в десятку влучила, бо не було такої хвилини за останні дні, щоб я про нього не думала. Мало під колеса машини не втрапила, не зауваживши червоне світло на пішохідному переході.
– Від таких чоловіків варто йти, і негайно, – у голосі тітки жодного притиску, сама лише спокійна констатація факту. – Відпусти його зі своїх думок, дай йому піти.
– Ага, – кажу, – завтра!
– Правильно, – погоджується тітка, завтра, а сьогодні спостерігай за людьми. На вулиці, на зупинці, у транспорті – будь-де. Розглядай їх. Ні про що не думай, просто пороздивляйся як слід. Яке в них взуття, як вони ходять, дістають з кишень цигарки, розмовляють по телефону…
Добре, що вона більше не розводилася про Максима, про те, що він мене не вартує, що він учинив підло й не заслуговує на те, щоб я за ним побивалася. І що в мене буде ще не один хлопець і таке інше, таке інше, таке інше. Наче я сама не розумію, що його треба чимшвидше забути, усе я розумію. А зробити з собою нічого не можу. Непідвладні мені мої думки й почуття. Отак-от.
– Не думай про своє, вивчай людей, хоча б один день, – наполягає тітка.
– І що це дасть?
Тітка лагідно зупиняє торги:
– Годі патякати, зроби, як прошу, тільки й усього.
…От їду я тепер маршруткою й прислухаюся до музики – поруч хлопець, це в його навушниках лунають скрипки. Класика, хоч як дивно. Скошую на нього очі. У хлопця татуювання на лівій руці, від ліктя до тильного боку долоні. Роздивляюся на цю картинку – це якась графічна абстракція, так і хочеться, щоб він повернув руку, аби мені було краще видно.
– Виходите?
Від неочікуваного запитання здригаюся, підводжуся, даючи йому можливість вийти. Тоді посуваюся до вікна, звільняючи місце для зосередженого дядька з важкеньким пакетом. Від сусіда тхне перегаром, а від його синтетичної футболки – потом. Стиснуті губи посмикуються, руки жмакають рипливий целофан торби, він наче веде нечутний діалог, доводить щось комусь. Може, і самому собі.
Тепер вже я прошу випустити мене: дозвольте… Просуваюся до виходу, обводячи салон довгим, уважним поглядом. Тітка була б задоволена мною. Третина пасажирів розмовляє по мобілках, хто майже нечутно, хто голосно. Дві жінки завзято обговорюють якісь нісенітниці. Зміст розмови вхопити неможливо. Решта – сумні й заклопотані – занурилися в свої думки, не помічаючи нічого довкола себе.
Ось цього розглядатиму. Стоїть, захопивши поручень у згин ліктя, втупився в книжку. Підручник? Примружилася, витягла шию… Що він так зосереджено читає? Роман. Або оповідання. Прозовий текст. Коли я востаннє бачила хлопця в маршрутці з розгорнутою книжкою? Мабуть, ніколи. Картата сорочка, закочені рукави, потерті джинси, збиті кросівки. Зсунуті брови. Відірвався від читання, запхав руку до кишені сорочки – там без звуку вібрував телефон. «Я, – озвався стиха, далі помовчав, слухаючи, а тоді: – У шафі. Або, чекай, здається, під столом. Бувай!»
Встигла пробігти очима абзац. Щось про море. Хлопець сховав мобілку, перегорнув назад сторінку, нагадавши собі попереднє речення, повернувся до наступної. Моєї цікавості не помічає. Я спробувала уявити, з ким він щойно розмовляв. З мамою? З сусідом по кімнаті в гуртожитку? Про що була мова?.. Та що завгодно могло бути в шафі чи під столом. Шкарпетки, наприклад.
Хлопець гмикнув, усміхнувшися чомусь прочитаному, хитнув головою: ти ба… Наче почув мої думки. Я пхикнула. Теж, мабуть, кумедно часом збоку виглядаю, коли ось так занурююсь у свої спогади про Максима й починаю шукати йому виправдання… Має рацію моя тітка: свої думки з маршрутки я можу пригадати, а хто був тоді поруч, які люди, як виглядали – ні.
Ось так і мене, мабуть, не помічають.
Хоча