Кінець зміни. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
тут і так ціла булочна. А де ти зараз, до речі?
– Та так, нічого особливого. Зараз їду до вас. Ходжес закінчує розмову і поспішає до ліфтів.
3
Сорок п’ята пацієнтка доктора Стамоса нарешті виходить із оглядового кабінету. Консультація для містера Ходжеса була призначена на дев’яту, а вже пів на десяту. Бідолаха, мабуть, уже не витримує, на нього інші справи чекають. Вона визирає в коридор і бачить, як Ходжес розмовляє по мобільному.
Марлі встає і зазирає в кабінет лікаря. Доктор Стамос сидить за столом, перед ним відкрита папка, на ярлику якої надруковано: «Керміт Вільям Ходжес». Доктор роздивляється щось у ній і тре скроню, наче в нього болить голова.
– Докторе Стамосе! Можна містера Ходжеса кликати?
Лікар підводить голову, потім дивиться на годинник на столі.
– Боже ж ти мій – так! Понеділочок іще той, еге?
– День важкий, – каже Марлі і виходить з кабінету.
– Люблю свою роботу, а от цього в ній не люблю,[7] – відзначає Стамос.
Тепер Марлі дивується. Озирається на нього.
– Та нехай. То я сам до себе. Кличте його. Хай вже відстріляємося.
Марлі визирає в коридор саме в той момент, коли на другому кінці двері ліфта зачиняються.
4
Ходжес зателефонував Холлі з паркінгу коло медичного центру, і, коли він під’їжджає до Тьорнер-білдингу на Нижній Мальборо-стрит, де розташований їхній офіс, вона вже стоїть надворі і між її практичних черевиків стоїть валізка з документами. Холлі Джібні – нині їй уже далеко за сорок, доволі висока і струнка, темне волосся зазвичай зібране в тугу гульку на потилиці. Цього ранку на ній велика тепла куртка «North Face», і капюшон обрамлює маленьке личко жінки. Напевне, це обличчя можна було б назвати звичайним, міркує Ходжес, – але доки не побачиш її очі, красиві й дуже розумні. Щоправда, довго на них не надивишся, бо зазвичай Холлі швидко відводить очі.
Ходжес підводить свою «тойоту-пріус» до бордюру – і Холлі стрибає в машину, скидає рукавички і тримає руки над обігрівачем з пасажирського боку.
– Довго ж ти їхав сюди.
– П’ятнадцять хвилин. З іншого кінця міста. Кожному світлофору кланявся.
– Вісімнадцять хвилин! – виправила Холлі; Ходжес тим часом входив у транспортний потік. – Бо гнав на повній швидкості, а це геть непродуктивно. Якщо тримати швидкість рівно двадцять миль на годину, то зустрічатимеш практично саме зелене світло. У них час виставлений. Я ж уже казала кілька разів. Ну а що ж лікар сказав? Як там твої тести – всі на відмінно?
Ходжес міркує над варіантами, яких лише два: сказати правду чи ухилитись від істини. Саме Холлі, помітивши в нього негаразди зі шлунком, буквально загнала його до лікаря. Спочатку просто ніби тисло, а потім і боліти почало. Мабуть, у Холлі особистісні проблеми, але її надокучливість результативна. Вона як собака з кісткою, інколи думає Ходжес.
– Ще немає результатів, – і це не зовсім і брехня, каже собі Ходжес: адже в мене їх і правда ще немає. Вона змірює
Алюзія на старий анекдот про пожежника: цими словами той говорить про виїзди на пожежу.