Пригоди Олівера Твіста. Чарлз ДіккенсЧитать онлайн книгу.
відповіді на гарячкові слова трунар витяг з кишені сантиметра і став перед тілом навколішки.
– Всі, всі на коліна, впадіть перед нею і вважайте на те, що я скажу, – нараз скрикнув чоловік, падаючи з риданням в ногах померлої. – Кажу вам, вона вмерла з голоду! Я ніколи не думав, що їй так погано, доки її не підтяла гарячка, а тоді я побачив, що від неї залишилися самі кістки й шкура. У хаті не було ні світла, ні вогню, і вона вмерла в темряві, в темряві! Вона не могла навіть розглянути облич своїх дітей, їй сперло дух, і вона тільки кликала їх! Для неї я жебракував на вулицях, а вони засадили мене до в’язниці. Коли я вернувся, вона вже вмирала, і вся кров у моєму серці всохла – вони замучили, замучили її голодом. Вони замучили її голодом!
Удовець впився руками в волосся і зі стогоном звалився, як підкошений, на долівку: очі йому закотилися, з рота потекла піна. Налякані діти гірко заридали; стара, що сиділа досі так тихо й спокійно, ніби нічого не бачила й не чула, мовчки загрозила їм кулаком. Потім встала й, розв’язавши краватку чоловікові, що лежав нерухомо горілиць, пошкандибала до трунаря.
– Це була моя дочка, – з якоюсь ідіотською ухмілкою хитнула вона головою в бік померлої, і від цієї ухмілки стало страшніше, ніж навіть від присутності мерця в цьому похмурому місці. – Хіба не диво: я, що породила її на світ і була тоді молодою жінкою, я живу й сміюсь, а вона лежить тут така холодна й задубіла! Подумати тільки! Сміх та й годі! Сміх та й годі!
Нещасна потвора ще довго щось бурмотала й тряслася від огидливого реготу. Не звертаючи на неї жодної уваги, трунар повернувся до дверей.
– Стійте! Стійте! – голосно прошепотіла жінка. – Коли її ховатимуть – завтра, позавтра чи нині ввечері? Я опорядила її, то, значить, мушу й іти за нею. Пришліть мені плаща, але доброго, теплого, бо надворі собачий холод. Пришліть мені ще пирога й вина. А втім – це пусте! Пришліть краще бухан хліба й кварту води. Серденько моє, не забудете? Ми дістанемо хліба? Так? – палко скрикнула вона, хапаючи трунаря за полу, бо він підійшов іще ближче до дверей.
– Так, так, все що завгодно, – обіцяв він, ухиляючись від старої, і, тягнучи Олівера за руку, хутко вийшов з кімнати.
Другого дня Олівер з хазяїном повернулися знову до злиденного житла жебраків. Голодній родині було надіслано допомогу: містер Бембль сам своєю персоною відніс туди напередодні буханець хліба й шматок сиру, а сьогодні він з чотирьома мешканцями з Притулку, що мали нести труну на цвинтар, прийшов загодя. На рам’я жебраків накинули чорні старі пелерини, непофарбовану труну забили, підхопили на плечі й понесли на вулицю.
– Гей, бабко, бери ноги на плечі – ми вже трохи запізнилися, – прошепотів Соуерберрі на вухо старій, – не можна, щоб пан-отець на нас чекав. Ну-мо вперед, хлопці-молодці, хутчіш!
Носії тільки того й чекали і вирушили швидким кроком під своїм легким тягарем; чоловік і мати покійниці похапцем подалися за ними. Бембль і Соуерберрі йшли попереду на пристойному віддаленні від труни,