Пригоди Олівера Твіста. Чарлз ДіккенсЧитать онлайн книгу.
Пронозою на дійде і його черга скуштувати на своєму горлі лагідних пазурів; тому він впав навколішки й криком закричав (чимсь середнім між ревом скаженого бугая і говіркою трубою).
– Чи ти нарешті заговориш? – кричав Феджін, трясучи Пронозу так, що було дивно, як він його взагалі не витрусив з його широкого убрання.
– Піймали хорти, і край, – та годі бо, пустіть! – похмуро огризнувся Проноза й живим махом випорснув зі свого просторого сурдута так, що той залишився у руках старого.
Він підскочив до столу, схопив виделку й запустив її в жилет веселого дідуся з таким завзяттям, що якби влучив, то було б вже не до смішків. А дідусь із несподіваною для своїх років жвавістю шарахнув, як ошпарений, від нього, теж схопив з вогню казанок і замахнувся ним у голову супротивника; але тут його погляд упав на Чарлі Бетса, що в цю хвилю заверещав на пуп: казан несподівано змінив свій напрямок і полетів просто в анфас цьому паничеві.
– Що ви тут, подуріли, чи що? – прогримів раптом чийсь грубий голос. – Хто це казана мені межи очі шпурнув? Щастя твоє, що тільки пивом сикнув, а то б я тобі показав, де раки зимують. Не думав я досі, що ти, бісовий старцюго, вмієш розливати якесь питво окрім води, та й ту не дуже, бо ж платить за неї водогінникам все одно що три місяці мусиш. З чого це у вас така буча знялася? Ет, до бісового батька вас усіх, ввесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуєш за дверима, хазяїна свого боїшся, чи що? Сюди!
Це говорив дебелий, кремезний чолов’яга середнього віку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцовані сукняні штани, високі шнуровані черевики й сірі бавовняні панхочи, що щільно облягали опуклі мускулясті литки його грубезних ніг (при такому вбранні ноги такі без кайданів завжди дають трохи незакінчену картину). На голові він мав коричневого капелюха, а навкруг шиї в нього була обв’язана брудна носова хустка з обтіпаними кінцями, якими він обтирав тепер собі пиво з лиця. Нарешті він прийняв хустку від свого зарослого щетиною, репаного обличчя й похмуро оглянув кімнату; над одним оком у нього синіла пестрява пляма – очевидячки від свіжого удару.
– Сюди, чуєш?! – гукнув симпатичний кайданник.
Білий кудлатий пес із розквашеною мордою бочком проліз у двері.
– Чого спинився? – гукнув на нього хазяїн. – Мабуть зазнавсь, я вже тобі не пара? Ну, ляговись.
Із цими словами він так штурхнув пса ногою, що той відлетів сторчком у протилежний кінець кімнати (але видно було, що це йому не первина, бо він, не писнувши, зібгався в кутку клубочком і, кліпаючи підсліпуватими закислими очима, почав пильно і спокійно, мов нічого не сталося, розглядати кімнату).
– Чого це ти тут розперезавсь, старе опудало? Чого хлопцям в очі в’їдаєшся, жмикруте, скнаро ти несита? – гримав далі гість, розвалившись на стільці. – Дивуюсь, як це вони тебе досі не уколошкали? Як на мене, то я б не стерпів. Якби я був одним з твоїх небораків, я був би тебе вже давно ґиґнув; шкода тільки, що твого падла ніхто не купить, на якого біса ти кому здався? Хіба щоб посадити потім у скляну банку й показувати тебе, як красеня, як чудо-диво,