Чотири після півночі (збірник). Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
лінії фолу[3]», – сказав Нед Мартін, коли Янт вийшов на позицію і став лицем до лиця з Роджером Клеменсом.
«Угу, – погодився Джо Кастільйоне. – По-моєму, він у «Бруверз» прийшов зі старшої школи. І грає за них із тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого».
Раптом мене аж підкинуло, і я так рвучко сів, що ледве не розілляв на себе бляшанку пепсі-коли.
«Хвилиночку! – подумав я. – Одну, чорт забирай, хвилиночку! Я свою першу книжку опублікував у сімдесят четвертому! Це ж зовсім недавно було! Що це за хрінь про допомогу Ебнерові Даблдею з першими лініями фолу?»
А потім мені подумалося, що сприйняття плину часу – а ця тема знову і знову зринатиме в тих повістях, які ви прочитаєте далі, – річ дуже індивідуальна. Справді, вихід «Керрі» навесні 1974-го (фактично її опублікували за два дні до початку бейсбольного сезону, і підліток Робін Янт відіграв свій перший матч за «Мілуокі Бруверз») для мене особисто здається не такою вже й давньою подією – наче тільки вчора було, по суті, – але є й інші способи рахувати роки, і от деякі з них натякають, що п’ятнадцять років насправді можуть бути дуже довгим періодом.
У 1974-му Джеральд Форд був президентом Штатів, у Ірані ще правив шах.[4] Джон Леннон був живий, Елвіс Преслі теж. Донні Осмонд[5] співав разом зі своїми братами та сестрами високим писклявим голоском. Уже винайшли відеомагнітофони для побутового вжитку, але купити їх можна було лише на кількох пробних ринках. Обізнані люди пророкували, що з їхнім поширенням пристрої Sony формату Beta[6] дуже швидко втопчуть конкурента, формат VHS, у землю. Можливість брати напрокат популярні фільми так само, як люди брали популярні романи на абонемент у бібліотеках, була ще у віддаленому майбутньому. Ціни на бензин підлетіли до захмарних висот: сорок вісім центів за звичайний, п’ятдесят п’ять – за неетилований.
Перші сиві волосини ще не пробивалися на моїй голові та в бороді. Моїй доньці, яка зараз навчається на другому курсі, було чотири роки. Мій старший син, котрий уже вищий за мене, грає на губній гармоніці й хизується розкішним хвилястим волоссям до плечей, як у Семмі Гаґара,[7] щойно дістав нагороду – трусики для привчання до горщика. А до народження мого молодшого сина, пітчера і гравця першої бази в команді чемпіонату Малої ліги, лишалося ще три роки.
У часу є ця дивна пластична властивість, і все повертається на круги свої. Ви сідаєте в цей автобус і думаєте, що далеко він вас не завезе – може, на інший бік міста, але не далі, – і тут раптом, матері твоїй ковінька! Ви вже на середині сусіднього континенту. Трохи наївна метафора, скажете ви? Я теж так вважаю, але сіль тут ось у чому: це не має значення. Головний ребус часу такий досконалий, що навіть такі інфантильні спостереження, як оце я щойно зробив, відгукуються з дивним лунким резонансом.
За ці роки незмінним залишається тільки одне – і мабуть, саме через це мені (та Робінові Янту заодно) здається інколи, що час стоїть на місці. Я досі роблю те саме: пишу історії. І це досі перевершує собою все, що я знаю; це те, що я люблю. Ой, зрозумійте мене правильно – дружину і дітей я теж люблю, але знаходити ці дивні путівці й вирушати ними в дорогу, дивитися, хто там живе, що ці люди роблять і з ким, а може, навіть чому, – це така насолода. Я досі люблю дивні відчуття, що народжуються під час цих мандрів, і ті розкішні моменти, коли картинки увиразнюються, а події складаються в чіткий візерунок. За кожною історією завжди тягнеться хвіст. Той звір прудкий, і я часом не встигаю його вхопити, але коли вдається, то тримаю міцно… і це дуже втішне відчуття.
У 1990-му, коли цю книгу опублікують, виповниться шістнадцять років відтоді, як я захопився цією фантазійною справою. Вісім років тому, вже після того, як я став головним літературним бабаєм усієї Америки (яким чином, сам і досі до пуття не розумію), вийшла моя книжка під назвою «Чотири сезони». Це збірка з чотирьох повістей, які ніколи раніше не виходили друком, і три з них не були страшними. Видавець бадьоро взяв збірку для публікації, але, думаю, певні побоювання були. Бо я й сам їх відчував. Але, як виявилося, ми даремно переймалися. Іноді письменник видає книжку, яка просто народилася щасливицею. Саме такими для мене були «Чотири сезони».
Одну з тих повістей, «Тіло», екранізували, і фільм «Залишайся зі мною» (Stand By Me) мав успіх у прокаті… то був перший по-справжньому успішний фільм, який зняли за моєю книжкою, з часів «Керрі» (а «Керрі» з’явилася ще в ту сиву давнину, коли Ебнер Даблдей і самі-знаєте-хто креслили лінії фолу). Режисер «Залишайся зі мною» Роб Рейнер – один із найхоробріших і найрозумніших кіношників, яких я стрічав у житті, і я пишаюся нашою співпрацею. А ще цікаво відзначити, що компанія, яку пан Рейнер створив після успіху фільму «Залишайся зі мною», зветься «Касл Рок Продакшнз»[8]… мої постійні читачі одразу зрозуміють, що тут до чого в цій назві.
Переважна більшість критиків також прихильно сприйняла «Чотири сезони». Майже всі вони бомбили напалмом одну повість, але оскільки для кожного з них об’єкт для спалювання був іншим, то я вирішив, що можу безкарно на них усіх не звертати жодної
Крейдяні лінії на бейсбольному полі, що позначають межі ігрового поля.
Мохаммед Реза Пехлеві (1919–1980) – тридцять п’ятий і останній шах Ірану, був скинутий і вирушив у вигнання внаслідок революції 1979 року.
Дональд Кларк Осмонд (нар. 1957 р.) – американський співак і актор, у минулому – кумир підлітків.
Betamax – формат касет для побутового використання, розроблений корпорацією «Sony» 1975 р.
Семюел Рой Гаґар (нар. 1947 р.) – американський гітарист і рок-вокаліст. Найбільш відомий як вокаліст американського рок-гурту «Van Halen».
«Castle Rock Entertainment» – кінокомпанія, у назві якої використано назву вигаданого Стівеном Кінгом міста в штаті Мейн, яке фігурує в багатьох його творах.