Після тебе. Джоджо МойєсЧитать онлайн книгу.
Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?
– Поїздки на автобусі, – повторює він.
– Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.
– Це точно. – Одна його брова злітає вгору. – На дорогах стільки ідіотів.
Я киваю.
Він поправляє краватку.
– Це серйозна робота.
– Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.
– Може, й так… Дякую вам, міс…?
– Луїза, – кажу.
– Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. – Він уважно дивиться на мене. – Може… Чи не… не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?
– Сер, там оголошують ваш рейс, – відповідаю я й відчиняю для нього двері.
Він киває та намагається приховати зніяковіння, риючись у кишенях.
– Так, звісно… ну, я піду.
– Щасти вам із гальмами!
За дві хвилини я бачу, що він заблював усю третю кабінку.
О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу – і я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.
На камінній полиці дві листівки. Одна від батьків – вони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестри – вона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, друге – ні.
«Привіт, Луїзо. Це Джаред. Ми бачились у “Брудній качці”, пам’ятаєш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений сміх]. Я… ну… мені сподобалося. Може, ми б могли зустрітися знову? У тебе є мій номер…»
У пляшці нічого не лишилось, і я розмірковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самір із цілодобового магазину знову глузував щодо моїх постійних пляшок «піно ґріджо». Не хочу ні з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у голові гуде, – зрозуміло, що навіть якщо я ляжу в ліжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нігті на руках – у них дуже дивна форма. Мене хвилює, якщо в людей дивні нігті? Я тупо дивлюся на голі стіни вітальні й раптом розумію, що насправді потребую повітря. Дуже потребую повітря. Я відчиняю вікно в коридорі та трохи невпевнено лізу через пожежний вихід на дах.
Уперше я була тут дев’ять місяців тому, коли агент показував мені квартиру і сказав, що попередні мешканці зробили на даху невеличкий садок – декілька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офіційно це вам не належатиме, але тільки з вашої квартири сюди є прямий вихід. По-моєму, тут мило – можна навіть улаштовувати вечірку!» Я глянула на нього – невже я й справді маю вигляд людини, котра влаштовує вечірки?
Ті рослини вже давно посохли й померли – я не надто вмію піклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтіння