Після тебе. Джоджо МойєсЧитать онлайн книгу.
й молодчинка. – Він коротко плескає мене по плечу.
Мама вже чекає на нас коло дверей, коли ми паркуємося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вікна з півгодини. Тато ставить мої сумки на сходинку та повертається допомогти мені вийти з машини, підтримуючи мене плечем.
Я обережно спираюся ціпком на брукований тротуар і майже фізично відчуваю, як за моєю спиною шурхотять штори в сусідніх будинках, поки я доходжу до ґанку. «Дивись, хто приїхав, – чую я їхній шепіт. – Цікаво, що вона накоїла цього разу?»
Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги, – наче раптом вони можуть зірватися та бозна-куди побігти.
– Нормально? – повторює він. – Давай, не квапся.
Бачу, як дідусь визирає з-за маминої спини в коридорі – на ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синій джемпер. Нічого не змінилося. Навіть шпалери ті самі. У коридорі той самий килим – на ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Півтора року. А таке відчуття, наче я років десять тут не була.
– Не підганяй її, – каже мама, стиснувши руки. – Ви йдете надто швидко, Бернарде.
– Та вона ледь пережене Мо Фараха.[5] Якщо ми будемо йти ще повільніше, це буде прогулянка Місяцем.
– Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позаду – якщо вона впаде?
– Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шість років прожито.
– Дивися, щоб вона не перечепилася через поріг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона і друге стегно зламала.
«Господи, – думаю я. – Ось так тобі було, Вілле? Кожного-кожного дня?»
І тут на порозі з’являється моя сестра, відштовхуючи маму вбік.
– Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу![6] Ото, блін, ти влаштувала тут шоу.
Тріна підставляє під мою вільну руку своє плече та кидає швидкий погляд у бік сусіднього будинку. Її брови здіймаються вгору у німому жесті «Що, справді?» Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.
– Купка витріщак, блін. Ану швидше – я обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.
Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.
– Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? – питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. – Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.
– Бернарде!
– Та я ж пожартував.
– Луїзо. – Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймає – і я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.
– Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, – каже мама.
– Ти повертаєшся у свою стару кімнату, – оголошує тато. – Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томаса – ти ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?
– А
Відомий британський бігун.
Ім’я вигаданого ковбоя, героя книжок та фільмів.